Різне

Місячна доріжка. Частина 7 (продовження)

Лунная дорожка. Часть 7 (продолжение)

У незвичайної історії, що трапилася з двома подругами, відбуваються приємні і не дуже події. Але скоро повний місяць, чи зможуть вони повернути негідників в реальність?

Продовження. Початок
Попередня частина

Довгоочікуваний дзвінок пролунав після обіду.
– Марина? – голос Дмитра мимоволі видавав його хвилювання.- Добрий день!
– Добрий! Як спалося? – перше, що прийшло в голову, спитала Марина.
– Ти мені снилася.
Марина мовчала.
– Чому мовчиш? – злякано запитав Дмитро.
– Не знаю. Як-то все несподівано.
– Можна я приїду до тебе?
– Приїжджай.
– Кажи адресу.

Подруги вирішили не присвячувати Дмитра в дивну історію з картиною. Коло наближених і так стрімко роздувся як мильна бульбашка.
Вирішили, що для уникнення зайвих питань Світла не буде маячити в будинку Марини, поїде до своїх батьків. Все-таки колишнім однокласникам, та ще зав’язаним романтичними відносинами, не завадить провести вечір наодинці.

Дмитро з’явився у всеозброєнні: з букетом розкішних троянд, пляшкою дорогого вина і цукерками. Ледь їхні руки зустрілися, коли Марина брала букет з рук Дмитра, вони зрозуміли – пропали: вино і цукерки залишилися недоторканими, букет сиротливо валявся на підлозі, а колишні однокласники буквально злилися в обіймах і цілувались так, як ніби хотіли компенсувати усі поцілунки за втрачені роки…

…Втомлені і щасливі, обнявшись, вони лежали в ліжку. Марина дивно комфортно почувала себе поруч з Дмитром. В її серці не було ні грама сумніву, вона відчувала – довгоочікуване щастя нарешті-то поруч з нею, міцно і одночасно ніжно обіймає її. Пара романів, які трапилися в житті Марини, не йшли ні в яке порівняння з тим напруженням почуттів, які навалилися на неї після зустрічі з Дмитром. Дивно, всього лише друга зустріч, а здається – вони разом все життя.

Знаєте, як іноді буває: начебто почуття і навіть любов, але чомусь десь у підсвідомості присутнє почуття незручності, неможливість щиро висловити свої емоції, бажання прикрасити себе, щоб подобатися, вірніше – не втратити. Інший варіант – ледь до твоєї руки торкнулася його рука, ти відчула його ніжність, любов до тебе і зрозуміла – немає потреби в зайвій театральності, ти йому подобаєшся, така як є. Виникає почуття – ти вдома, це твій причал, твоя міцна надійна стіна.

Дмитро без утайки повідав про своє невдале сімейне життя, про те, що всі ці роки мріяв про зустріч з Мариною, але по дурості не дозволяв собі здійснити бажане. Несподівано запитав:
– Мариночка, а адже я нічого не знаю про тебе. Ти заміжня?
Марина загадково посміхнулася, бажаючи пококетувати:
– Це важливо?
Дмитро нахмурився, напружився.
– Думаю, так.
– Дурник! – засміялася Марина. – Невже я так легко піддалась на твої чари, якщо б у мене був чоловік?
– Ах ти, капосна! У мене ледь серце не розірвалося від страху! – Дмитро полегшено засміявся і міцно притиснув до себе Марину:
– Тепер ти моя. Нікому не віддам!

Раптом, як у банальної мелодрами, пролунав дзвінок у двері.
– Хто це? – здивувалась Марина. – Я нікого не чекаю. Діма, відкрий двері, а поки я вдягнуся.
Дмитро швиденько натягнув штани, накинув сорочку, пішов до вхідних дверей, відкрив. На порозі стояв височенний кошлатий бородатий чоловік з якимось чи то ящиком, то валізою. Чоловіки мовчки втупилися один на одного. Нарешті прибулець запитав:
– А Марина вдома?
– Вдома.
– Я зайду?
– Будь ласка, – Дмитро відступив від двері, крикнув: – Марина, це до тебе.

Марина вийшла в передпокій, трохи засоромившись, промовила:
– Микита? Ми ж начебто не домовлялися?
– Та якось неспокійно мені, ось вирішив прийти.
Марина в замішанні не знала, як їй краще вчинити, щоб Дмитро не здогадався про таємницю, що з’єднувала її з Микитою.
– Зараз що-небудь придумаємо. Проходь!

Дмитро мовчки спостерігав цю сцену, промовив:
– Ну що ж, не буду заважати. У вас свої справи, у мене свої. Піду я, Марина.
– Підеш? Вже? – запитала Марина, але не стала відмовляти Дмитра. – Ти подзвони мені завтра. Добре?
– Угу, – невиразно промимрив Дмитро і швидко ретирувався за двері.

– Я завадив? – Микита запитливо подивився на Марину.
– Трохи. Нічого страшного, думаю, утряс це питання. Він нічого не знає про картині.
– Зрозуміло. А Світлана де?
– Поїхала до батьків. У мене є ключ від будинку, так що можемо йти.
Марина трохи засмутилася, вона зовсім не так мріяла закінчити сьогоднішній вечір. Микита зовсім не вписувався в її плани, але навіть любов не повинна заважати незрозумілому справі з картиною.
Вони відправилися в будинок Світлани.

– Марина, подивіться, мені здається, чи справді? – сказав Микита після ретельного огляду картини.
Марина всмотрелась в картину, намагаючись побачити щось, що насторожило Микиту. Спочатку їй здалося – все без змін, але через пару хвилин холод скував її серце: парочка в човні чомусь стала погано видно, як ніби танула, особи сусідів в ілюмінаторі залишалися без змін.
– Ви бачите? Вони зникають, – підтвердив її сумніви Микита.
– Що ж робити? Адже ще півтора тижні до повного місяця?
Микита задумливо почухав бороду, промовив:
– Медицина безсила, ну або щось в цьому роді. Будемо продовжувати спостереження, дочекаємося повного місяця, спробуємо задумане, але надії мало.

Залишок вечора Марина провела в болісному очікуванні дзвінка мобільного. Але смартфон мовчав, ніби зовсім у нього не було функції вхідних дзвінків! Марині хотілося подзвонити Дмитру, але заставлене мамою і школою в юності правило: «Дівчина повинна бути гордою і першою не нав’язуватися» бездоганно виконувалося Мариною навіть у дорослому житті. Вона вважала – Дмитро перший повинен подзвонити їй. Дмитро ж, швидше за все, так не вважав. Може бути, він дотримувався безсмертних слів класика, закликають чоловіків не показувати дамам свою надмірну любов, мотивуючи тим, що це як раз таки пробуджує у протилежної статі інтерес до них. Як би те ні було, Дмитро в той вечір не подзвонив.

Безсонною ніччю Марина будувала плани помсти, складала вбивчі фрази відмови від зустрічі, потім лаяла себе за те, що так швидко здалася, довірилася Дмитру. Заснула вона під ранок.
Смартфон задзвонив о десятій ранку, розбудив невыспавшуюся Марину. Толком не відкривши очі, вона відповіла на дзвінок:
– Слухаю.
– Це я, – почула вона голос Дмитра, – доброго ранку.
– Добре, – без ентузіазму в голосі відповіла Марина.
– Не чую радості в голосі. Все нормально? Як пройшов вечір?
Марина захлинулася від злості. Їй так хотілося відчитати Дмитра за його черствість, але вона стрималася і рівним голосом промовила:
– Нормально.
Секунду чи дві Дмитро мовчав, потім сказав:
– Я завтра їду у відрядження на кілька днів. Вирішив попередити тебе.
– Спасибі. Правильно зробив. Якщо буде можливість, телефонуй мені, – не витримала менторського тону Марина.
– Обов’язково. Я не занадто нахабно вдерся в твоє життя? – питання Дмитра пролунав несподівано.
– Ти про що?
– Про Микиту. У вас все нормально?
– Нормально, – машинально відповіла Марина, потім зрозуміла зміст питання, засміялася:
– У нас з Микитою ділові відносини. Я не можу тобі все розповісти, може, з часом. А ти що подумав?
– Ділові? – у голосі Дмитра відчувалася радість.
– Звичайно!
– Знаєш, я всю ніч не спав, думав – капець, знову втратив тебе.
Марина не могла більше відігравати роль злюки, зізналася:
– Я теж провела безсонну ніч, будувала плани помсти за твою байдужість.
– Яку черствість?
– Чому ти не подзвонив вчора ввечері?
Дмитро полегшено засміявся:
– Так я ж боявся ускладнити твоє життя. Звідки я знав, що Микита – твій діловий партнер або колега, або … не знаю, хто там!
– Ненормальний! – Марина розреготалася. – Більше так не роби. Якщо є питання – з’ясовуй відразу!
– Домовилися, Мариночка! Люблю тебе! – радісно промуркав Дмитро. – Цілую тебе! Але у відрядження мені дійсно треба їхати. Так що вирішуй свої ділові справи, поки мене не буде, а потім – ти моя! Навіки!
– Дімка, ти як десятикласник! Цілую тебе теж. Приїжджай швидше!
– Приїду! Є пропозиція – давай сьогодні ввечері зустрінемося. Запрошую тебе в ресторан.

Світлана застала Марину за генеральним прибиранням. Пилюка стояла стовпом, а музика гриміла на весь будинок!
– Все добре? – прокричала подруга.
Марина підскочила до Світлі, закружляло її в шаленому танці:
– Так! Так! Так!
– Бачу, бачу! – підспівала Світла. – Ти щаслива?
Замість відповіді Марина поцілувала подругу в щоку. Але потім, засоромившись, промовила:
– Я з-за своїх почуттів зовсім забула основне. Вчора приходив Микита, ми дивилися картину.
– І що?
– Уявляєш, вони ніби тануть.
– Хто?
– Ці двоє. В човні. Микита сказав, швидше за все, нічого не вийде. Але пообіцяв спробувати. До речі, він скоро прийде. Нічого, що я в ресторан з Дімою, а ти одна його зустрінеш?
– Що я – маленька? Звичайно, йди. Повеселіться від душі!

Продовження слід (залишилася трохи!)


Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button