Різне

Місячна доріжка. Частина 6. Продовження

Лунная  дорожка. Часть 6. Продолжение

Продовження дивної історії, що сталася в життя двох подруг. Хто б міг подумати, що повний місяць зіграє в їх житті важливу роль!

Продовження.
Початок
Частина 2
Частина 3
Частина 4
Частина 5

6.
Микита зателефонував через два дні, поцікавився у Свєти зручністю візиту, отримав добро, і через годину його машина зупинилася біля воріт будинку з таємничою картиною.

На зустріч з Микитою вирушила Світлана. Марина вирішила не брати участь у вивченні паранормального явища – толку від неї ніякого, а от годинку денного сну не завадить. В передчутті солодких хвилин відпочинку вона вмостилася в гамаку і закрила очі. Сон не йшов. Спогади останніх днів роїлися в голові, не даючи спокою. Рік тому вона жила самотньо в цьому будинку, ніхто не порушував спокій, який часом їй так хотілося з ким-небудь порушити! І ось мрія збулася: з появою Світлани Марина забула про самотність, а тепер ще й про спокій! Як говориться: «Мрії збуваються!»

Почувся звук від’їжджаючої машини, стукнула хвіртка, повернулася Світу, намагаючись не шуміти, пройшла в будинок. Хвилин через п’ять з відкритого вікна кухні до Марини донеслося неголосний спів Світлани. Пісня без слів, щось типу нескінченного ла-ла-ла, але співалась дуже натхненно. Відчувалося – подруга відчуває емоційний підйом.

Враховуючи все пережите, спів було хорошим знаком. Значить, Світла заспокоюється, а це важливо. Марина увійшла в будинок.
– Світланка, що Микита? Придумав що-небудь?
– Поки що ні, але я чомусь думаю – все повинно вийти. Цей Микита, як не дивно, мене заспокоює. Є в ньому якась фундаментальність, чи що, – Світла посміхнулася, – мужик, одним словом. Постараюся пояснити. Наприклад, зламався кран. Прийшов сантехнік, пихкає, лається, що крутить, а кран тече. Другий прийшов сантехнік. Мовчки підійшов до крана і почав щось там чаклувати. Результат – кран як новенький! Зрозуміла?
– Зрозуміла-а, – протягнула Марина, – коли наступний візит?
– Обіцяв не затягувати. Якісь імпульси йому не подобаються.
– Картину ковбасить? – злякалася Марина. – Вона рівно висить?
– Висить, як і висіла, але ящик Микити фіксує щось незрозуміле.
– Светик, розумієш, як ми влипли? Хоч би все закінчилося скоріше, – Марина зітхнула, запропонувала:
– Може, прогуляємося? Треба ж якось відволікатися, так і відпустку все-таки.
Світла розсміялася:
– Підемо ловити жертв?
– Тьху на тебе, ненормальна! – розсміялася подруга. – Збирайся!

Тераса кафе в міському парку маніла тихій приємною музикою, нечисленною публікою. Подруги сіли на затишний диван, підійшов офіціант, прийняв замовлення. Повітря, наповнений квітковим ароматом, що линули з численних квітників парку, злегка кружляв голову. Марина відкинулася на спинку дивана, закрила очі. Світла не заважала подрузі, тихенько водила пальцем по екрану смартфона.

– Невже Ксенофонтова? – почувся приємний чоловічий голос.
Марина відкрила очі. Біля столика стояв чоловік, посміхаючись, як мовиться, на всі тридцять два чудових зуба. Кілька секунд Марина вдивлялася в його обличчя і раптом теж усміхнулася:
– Дімка! Це ти?
– Що, так сильно змінився? Сумніваєшся? А я тебе одразу впізнав! – чоловік подивився на Світлі, представився:
– Дмитро, однокласник цієї чарівної дами!
– Дуже приємно. Світла!
– Не заперечуєте, якщо я складу вам компанію? – поцікавився Дмитро.
Подруги переглянулись, розреготалися.
Дмитро здивовано і навіть ображено втупився на них:
– Ні, якщо я заважаю, то можу…
– Що ти! – Марина перестала сміятися. – Залишайся, якщо не боїшся.
Світла знову засміялася, але швидко впоралася з незрозумілих для Дмитра веселощами.
– Ви що, мене з’їсте замість десерту? – пожартував Дмитро, сідаючи навпроти подруг.
– Скільки ж ми не бачилися? – вже серйозно запитала Марина у колишнього однокласника.
– Навіщо рахувати? – Дмитро пильно подивився в очі Марини. – Головне – ми нарешті зустрілися.
– Чому нарешті? – здивовано запитала Марина. – Ти що дуже хотів мене бачити всі ці роки? Ти в гості до батьків приїхав?
– Уяви, повернувся в рідне місто.
– Що так? Що не склалося?
– Думаю, навпаки. Тут у вас музейний комплекс відкрився, мені запропонували очолити це перспективний заклад.
– Це який біля озера?
– Той самий.
– Чула. Обіцяють великий наплив туристів.
– Ось я і погодився.
– А сім’я з тобою? Ти одружений? – не церемонячись на правах однокласниці, спитала Марина.
– Був. Але якось не склалося. Може, на краще. А ти?

Марині здалося – Дмитро поставив це питання з хвилюванням. Несподівана зустріч десь із закамарків пам’яті мимоволі витягувала моменти їх шкільних років: Дімка під час уроку кидає на її парту записку із кумедним чоловічком, Дімка підказує їй на уроці фізики, Дімка сумно дивиться, як вона танцює на випускному вечорі з Генкой…

У шкільні роки вона добре ставилася до Дімці. Гарний, спокійний, розумний хлопчик імпонував їй. На відміну від галасливих однокласників, він ніколи не випинався, хоча мав би повне право. Він не примикав ні до угрупованням забіяк, ні до угрупованням заучок, але букою не був. Коротше, мав стрижень і нікому не розкривав своїх таємниць. Часом їй здавалося – вона йому подобається, часом, що він навіть не помічає її. Після шкільного випускного вечора вони не бачилися жодного разу. Іноді чомусь вона згадувала Дімку, хоча про інших однокласниках-хлопчиків ніколи не думала. І ось тепер цей цікавий, навіть красивий, а головне – вільний чоловік тут.
– Я теж одна.
Їй здалося, очі Дмитра радісно заіскрилися. Може, просто здалося.
– Мені здається, я зайва на цій зустрічі однокласників, – подала голос Світлана, – Мариночка, я поїду додому?
Марина стрепенулася:
– Свєта, ну що ти! Поїдемо разом!
Дмитро виявився цікавим співрозмовником. Розповів їм безліч історичних фактів про місто. Подруги дивувалися, охали і ахали, захоплювалися його знаннями.
Дмитро скористався моментом, коли Світлана відійшла «попудрити носик» і поклав на стіл візитку:
– Якщо раптом що-то треба або просто поговорити, я в твоєму розпорядженні.
– Спасибі! Ти теж дзвони. Запиши номер, – Марина продиктувала номер телефону.
– Не уявляєш, як я радий зустрічі з тобою, Ксенофонтова, – ніжно і значно промовив Дмитро.
– Це просто наринули дитячі спогади.
– Вони все життя на мене нахлынували, тобто нахлы…, коротше, я про тебе весь час думав і сюди повернувся в надії зустріти тебе.
Марина мовчки дивилася на Дмитра. Це ж скільки років знадобилося балбесу, щоб нарешті зізнатися у своїх почуттях!
Любовну ідилію перервала повернулася Світлана. Дмитро провів їх до таксі, на прощання шепнув:
– Я подзвоню!
Марина кивнула.

Весь ранок Марина нетерпляче поглядала на смартфон в очікуванні дзвінка. Жіноча інтуїція підказувала – Дмитро повинен ось-ось зателефонувати. Рум’янець покривав її щоки кожен раз при згадці про вчорашній вечір. Виявляється, так приємно знати, що хтось протягом довгих років думав про тебе і згадував, що тебе люблять і навіть твої ледь помітні зморшки і кілька зайвих кілограмів не збентежили шанувальника!
Звичайно ж, цнотлива історія стосунків з однокласником ще вчора була розказана Світлані. Подруги не стрималися, перемили кісточки жодного разу не баченої дружині Дмитра, поудивлялись, як можна було розлучитися з таким чоловіком. Проте, жіноча логіка змусила їх поглянути на невдале сімейне життя Дмитра з іншого боку. Вони абсолютно не знають, з якого боку дала крен сімейний човен цієї пари. Може, в усьому винен цей тихоня Дмитро? Та й який він тихоня? Вчора вів себе як справжній ловелас!

Дмитро вирішив кувати залізо, тобто форсувати відносини з Мариною, поки гаряче. За останні пару десятків років до нього дійшло – іноді відкладені на потім справи не зовсім позитивно відображаються на життя. Він дивувався своїй вчорашній сміливості. Варто було йому побачити Марину Ксенофонтову, і у нього буквально знесло дах! А адже він готувався до цієї зустрічі, правда абсолютно не знав, як і де вона відбудеться, як буде виглядати Марина, як поставиться до зустрічі з ним. Але внутрішнє чуття підказувало йому – все повинно скластися, якщо на цей раз він не упустить свого щастя.

Одружився він на своїй однокурсниці, з якою разом прийшли працювати за розподілом в обласний архів. Спільна робота як-то зблизила їх, а потім Дмитра призначили директором архіву. Швидше за все, призначення зіграло ключову роль у згоді Орисі, так звали його колишню дружину, вийти за нього заміж. Шлюб їх протримався вісімнадцять років і розпався так само тихо і практично без емоцій, як і укладався. Обидва втомилися жити без любові. Тихі, мовчазні вечора тиснули на них важким тягарем. Спочатку, поки підростав син Кирюша, тиша не так відчувалася, але коли син виріс, поїхав вчитися, виявилося їм не говорити, і взагалі вони не цікаві один одному.

Дмитро без вагань погодився на посаду директора музейного комплексу в своєму рідному місті. Він вирішив – це доля, яка веде його до першої таємної любові. Спогади про однокласниці з роками не тьмяніло. Здавалося, він пам’ятає кожен день шкільного життя, а в них -головне спогад – Марина, якій він колись не зміг зізнатися в любові з-за сором’язливості і невпевненості в собі.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button