Різне

Найтепліше морозний ранок

Самое тёплое морозное утро

Любов – справа двох. Іноді поради оточуючих можуть нашкодити. Добре, якщо закохані до них не прислухаються, а підуть своєю дорогою…

Віка вийшла з банкетного залу. Музика, сміх і крики колег залишилися за зачиненими дверима. Корпоратив увійшов в основну фазу: навіть сором’язливі співробітники забули про комплекси і наввипередки брали участь у нескінченних конкурсах та розіграшах.

Прохолода приємно освіжила разгоряченное обличчя дівчини.
– Що ж робити? – бурмотіла дівчина. – Погодитися? Але ж він бабій, ловелас!
Міркування Вікі ставилися до колеги, несподівані, але дуже бажані залицяння якого стрімко рушили старанно збудовані нею моральні оплоти.

– Куди ти поділася? – пролунав за спиною приємний чоловічий голос, перервавши боротьбу розуму і моральності.

Віка обернулася і в прямому сенсі уткнулася в Микиту, першого красеня їх відділу, того самого колеги, увивающегося за нею весь сьогоднішній корпоратив. Руки хлопця спритно обійняв дівчину.

– Пусти, – невпевнено вимовила Віка.
– Чому? – грайливо-ображено прошепотів хлопець і міцніше притиснув до себе дівчину.
– Тому, – відчуваючи себе останньою дурепою, відповіла Віка.

В ту ж мить губи Микити торкнулись щоки, а потім ніжно доторкнулися до її губ.

Віка припинила опір, їй хотілося, щоб поцілунок тривав вічно. Ще вранці вона навіть уявити не могла, що ввечері ось так буде цілуватися з Микитою, про який мріяла майже півроку.

– Давай втечемо! – запропонував Микита. – Дістали дитячими іграми та танцульками. Ніхто не зверне увагу на нашу відсутність. Шеф увійшов в раж, та й всі інші теж!

– Давай! – відповіла Віка, приголосна в ту мить тікати з Микитою хоч на край землі…

…Микита старанно метався по кухні, уникаючи дивитися в очі Віке. Він варив каву, пропонував нарізати бутербродів, питав, що ще вона бажає з’їсти на сніданок.

Віка машинально відповідала на запитання, а сама намагалася зустрітися поглядом з хлопцем, сподіваючись побачити в його очах ніжність, а може бути, навіть любов.

– Як пити хочеться, – бурмотів Микита, – це ж треба було так вчора набратися. Голова болить…

– Випий чаю, – дбайливо запропонувала Віка, а сама відчула озноб від кінчиків пальців на ногах до маківки.
«Дура, дура, дура!» – подумки лаяла себе. – «Навіщо пішла з ним? На що сподівалася? Бабій! Мається тепер, не знає, як від мене звільнитися».

Образа і злість охопили її, вона рішуче відсунула чашку з кавою, піднялася, промовила:
– Піду, мабуть. Ти не переживай. Все нормально.

Микита здивовано подивився на Віку:
– Йдеш?
– А ти хочеш, щоб я залишилася? – глузливо запитала дівчина.

Микита опустив очі. Віка вийшла з кухні. Збиралася не поспішаючи, але хлопець з кухні так і не вийшов. Довго поралася із замком, не стільки через незнайомого механізму, скільки від сліз, завісою стояли в очах…

Решта святкові дні Віка жила як у півсні. Згадувала банкет, Микиту, їх ніч… її першу ніч з чоловіком… Навіщо вона піддалася на вмовляння Микити? Ні, у неї є виправдання – вона вже давно безнадійно любила його, навіть не намагаючись якось заявити йому про свої почуття. Адже він – красень, дамський улюбленець, та ще розумник, яких світ не бачив, а вона – сіра тихонькая мишка, тихенько клацающая комп’ютерної клавою з ранку до вечора.

Перший ранок робочого тижня холодило Викины щоки морозом, сніг рипів під ногами, ледве плентаються до будівлі, в якому вона зустріне Микиту і не знає навіть, як переживе цю зустріч, може бути, навіть помре відразу від сорому і нерозділене кохання.

Опустивши голову, нікого і нічого не помічаючи, Віка брела до ганку, але несподівано уткнулася в когось. Ніжні руки обняли її за плечі. Віка підняла очі – Микита!

– Ти? – прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.
– Я, – посміхаючись, сказав Микита, – прости мене, Віка. Я змучився за вихідні, не знав, де тебе шукати. Навіть адресу не спитав у тебе, придурок!

Віка недовірливо дивилася на нього.
– Що ти на мене так дивишся? – злякався Микита. – Невже тобі зі мною було так погано? Прости мене. Я ж не знав, що ти… Ну що ти ще не це… І ти теж хороша, могла б попередити, – скоромовкою випалив Микита, уважно вдивляючись в обличчя дівчини.

Віка, не в силах нічого сказати, продовжувала мовчки дивитися на Микиту.

– Ну не мовчи ти так! Скажи, чому ти пішла? Я тобі неподобається?
– Ненормальний, – нарешті сказала Віка, – я думала, що це я тобі противна.

Микита полегшено засміявся, ніжно поцілував дівчину, не звертаючи уваги на співробітників компанії, здивовано поглядывающих на новоявлену парочку.

Це зимовий холодний ранок зігріло і об’єднало їх. З тих пір вони не розлучалися.

Колеги спочатку з недовірою дивилися на події, довго не могли заспокоїтися, навіть розділилися на два табори. Одні бажали щастя закоханим, інші тихенько шепотіли Віке, що Микита-то ненадійний товариш. Віка слухала, посміхалася, нічого не казала у відповідь. А через пару місяців закохані поєднали табору звісткою про своє весілля…

– Маришка, клич чоловіків, вечеря холоне, – погладивши доньку за шовковистим волоссям, ласкаво промовила Віка.
П’ятирічна Маришка вибігла з кухні з криком:
– Тато, мама чоловіків кличе вечеряти!
– Будь чоловіків це наша мама кличе? – штучно суворо спитав Микита, увійшовши в кухню. На руках у нього тихенько сопів тримісячний Сашко.
– Ось цих чоловіків, – цілуючи Микиту і сина, відповіла Віка, – моїх улюблених і дорогих!
– Яка ж ти гарна! Я люблю тебе! – прошепотів Микита, ніжно цілуючи красуню-дружину.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button