У-дачний роман

Наше життя така непередбачувана. Часом не знаєш, де знайдеш, де втратиш, і всі ми ходимо під Богом. І так хочеться чиєїсь захисту.

– Бог у поміч, сусідка!
Наталія разогнула спину, стерла з чола піт і вимучено посміхнувся.
– Спасибі, Степанич! Та який там Бог? Хто б допоміг!

«Так, дійсно, – насупився Степанич. – Орудувати лопатою не жіноча справа. Але нічого не вдієш. Як ні шкода сусідку, у самого город ще не вскопан. І куди тільки мужик її дивиться? На бабу ж дивитися без сліз не можна. Оре як той кінь, з ранку до вечора. Почитай з весни до пізньої осені одна на городі управляється. От би мені таку дружину! Та ми б з нею гори звернули!» Степанич шанобливо поглянув на сусідку і знову взявся за справу.

Лопата важко вгризалася в сиру грунт. Незважаючи на спекотне сонце, земля ще зберігала холод зими. Десь зовсім поруч у кущах щебетали невидимі птахи. Здавалося, вся природа раділа нехай пізно, але такої довгоочікуваної весни. Степанич перевернув черговий пласт, втомлено випростався, підняв голову і, вдихнувши на повні груди п’янке повітря, видихнув: «Благодать!»

Він збив з леза лопати налиплу бруд, встромив її в грунт і попрямував до дачного будиночка. Втім, будиночком це непоказна будова назвати можна було з великою натяжкою. Колишній господар поставив його як врем’янку, цим і обмежився. Внутрішнє оздоблення повністю відповідало зовнішнього. З меблів – лише жорсткий тапчан, два табурети, так бувалий стіл. Степанич відсьорбнув трохи з пляшки прохолодного кваску і крякнув від задоволення.

Сім’ї у Степанича не було. Про свого минулого життя згадувати він не любив. Але все ж сусіди по дачі дізналися, що його дружина втекла з якимсь заїжджим молодцем. Дітей Валентину Степанычу Бог не дав, і з тих пір майже п’ять років він жив самітником. Чоловік веселий, у шкідливих звичках не помічений, так і наречений видний. Ось тільки жінок при ньому жодного разу не бачили.

У свої сорок п’ять, після звільнення з армії, він жив на околиці міста. Працював в одному з численних приватних підприємств. На дачній ділянці епізодично з’являвся, щоб хоч якось розвіятися. Лише цієї весни він отримав можливість впритул зайнятися земельним наділом, через відпустки.

– Степанич, живець не полагодиш?
На порозі стояла Наталка зі зламаною лопатою в руках.
– Чому ж не полагодити? Давай подивимося, що тут можна зробити.
Степанич надів окуляри і почав розглядати держак.
– Нічого собі! Ти що, спеціально його зламала, чи що?
– Та кинь, Степанич, навіщо це мені?
– Мало. Ну, наприклад, щоб познайомитися ближче…

Наталя вже звикла – сусід частенько з нею жартував. Але іноді його гумор заставав жінку зненацька. Ось і зараз обличчя її покрилося сконфуженим рум’янцем.
– Ну і жарти в тебе, Валентин.

Степанич ремонтував лопату, посміхаючись в вуса, а Наталка дивилась на сусіда і думала: «І що йому в житті не везе? Чоловік працьовитий, спокійний. Не те, що мій Єгор. Вічно його вдома не буває. То по відрядженнях сновигає, то ще хтозна-де пропадає». «Ти, Наталю, на город мене ніякими калачами не заманиш. Скільки разів тобі казав: продавай цю ділянку. На чорта вона тобі ця земля здалася? Треба тобі ту ж помидоринку – базар поруч, вибирай будь-яку. А якщо тобі подобається там горбатитися, то до мене претензій не предъявляй, а возити тебе туди-назад у мене бажання немає», – такі речі вів її благовірний. Але коли Наталя приносила на собі урожай, не гидував, уминав за обидві щоки. Наталя і сама не рада була, що зв’язалася з городом. Але тут вона знаходила спокій. За роботою на свіжому повітрі розквітала душею і забувала про свої проблеми.

– Ну, Наталя, тримай лопату. Та гляди, знову не перестарайся.
Наташа подякувала сусіда і знову взялася за роботу. Руки свою справу робили, а в голові стільки думок крутилося… Наче не город перекапывала, а життя свою вивертала навиворіт.

…Ледь вловимий запах свіжої трави і скрекіт коників навівав ностальгічні нотки. Наталя раптом пригадала далеке дитинство, себе маленьку і усміхнену матір, рано пішла. Згадала батька, майже відразу ж після смерті матері поїхав до нової дружини. Наталі я чув голос милої бабусі, на піклування якій батько залишив її в десятирічному віці. Потім думки плавно перенеслися до років не настільки далеким. «Цікаво, якщо б мені зараз довелося чоловіка вибирати, кого б воліла?» – раптом подумала вона. І не знайшла відповіді. За Єгора Наталія вийшла заміж по любові. Високий широкоплечий брюнет миттєво вразила серце зовсім ще юної дівчини. І чомусь серед інших панночок Єгор вибрав дружини саме Наталю. Незабаром народилося у них двоє дочок. У клопотах і турботах не помітила, як одна за одною дівчата підросли. Озирнутися не встигла: дочки-то зовсім дорослі стали. Старша Валюшка за кордон юркнула – іноземного чоловіка через інтернет знайшла. Начебто живуть добре, і слава Богу. Скоро народиться маленький. Ех, подивитися б! Менша ліцей з англійським ухилом закінчила, та не просто, а з золотою медаллю. Нині до сестри поїхала – далі вчитися. Наталія вибору дочки не перечила. «Батьківщина», звичайно, звучить гордо, але на сухому пайку далеко не заїдеш. Нехай хоч у дітей життя буде ситою і успішною. На її ж медсестринську зарплату особливо не разбежишься. А Єгор хоч і отримує набагато більше – все як в трубу йде: на машину, то ще незрозуміло куди. Наталія сумно зітхнула. Так, вважай, трохи більше двадцяти років пройшло, а на повірку майже все життя…

Вона крадькома глянула на сусідню ділянку. Через рідкісну дерев’яної огорожі, розділяв земельні наділи, Степанич було видно як на долоні. Він старанно працював. І Наталя намагалася не відставати. Та й час підтискав. Незабаром треба б моркву та редис посіяти, а там і огірочки з помідорками висадити.

– Наталя, вистачить працювати, давай обідати.
Валентин відставив заступ у бік, закурив.
– За запрошення, звичайно, спасибі, – подякувала Вона. – Але є щось зовсім не хочеться. А ось від кваска не відмовлюся.

Наталя з задоволенням випила сильного квасу, виготовленого руками Валентина, і заквапилася до себе в город. В інший час залишилася б ще поговорити, так і перепочити трохи. Свого-то будиночка на ділянці не було. Скільки разів просила чоловіка хоч сараюшку яку-небудь побудувати. Де там! А останнім часом все частіше стала ловити себе жінка на думці, що сусід по дачі надто вже часто займає її думки. І що найжахливіше, їй хотілося поговорити з ним по душах, познайомитися ближче. Дізнатися, чому не склалося у нього з дружиною. Їй було по-жіночому шкода Валентина. Однак, будучи заміжньою, волю своїм почуттям вона не давала. Поза дачної життя намагалася про Степаныче не думати. Але варто було їй побачити сусіда на городі, все знову всередині переверталося.

Ось і Степанич зауважив, що Наталя його цурається. Раніше сусідка запросто за будь-якої дрібниці до нього зверталася. Зараз же задовольнилася скромною привітанням. «Напевно, вдома щось не ладиться», – міркував Степанич. Та й у самого клопоту і турбот було безліч. Не до чужих проблем. І все ж без звичайних жартів, якими часом він обмінювався з сусідкою, ставало сумно.

…Дачний сезон вже в розпалі. Зеленою стіною стояли гряди з помідорами та огірками, радували око обважнілі від плодів гілки яблунь. Літня спека виснажувала. Понура, Наталя стояла на зупинці. Сьогодні їй особливо не хотілося додому. Вранці вона вирішила випрати. Відкрила короб з білизною, дістала мужнину сорочку. Незвичний запах французьких парфумів збив жінку з пантелику. Наталя ніколи не користувалася такими. Виходить, вона, як колгоспниця, як та рабиня Ізаура на городі пластается, а благовірний з пані з вищого суспільства розважається? Прикро їй і боляче до сліз стало. Але стерпіла. Єгору нічого не сказала. Правду боялася почути.

…Ось ще один переповнений автобус прошурхотів повз. Наташа машинально поглянула на годинник: майже десять вечора. «Невже сьогодні додому не доберемося? – обурювалися дачники. «Скільки можна над людьми знущатися?» – чулося звідусіль. Наталія відсторонено стояла осторонь. Вона так втомилася від роботи, від думок про можливу невірності чоловіка, що їй було вже все одно, чи потрапить вона додому чи ні. Десь зовсім близько прогрохотало. Блиснула блискавка. «Хоч би дощик пішов…»

Під’їхав останній за розкладом автобус, який одразу ж був узятий дачниками штурмом.
– Наталю, ти ще не поїхала? Та й я щось припізнився.
Степанич широко посміхнувся сусідці.

Великі краплі впали на розпалену землю. Потім хлинув дощ стіною. Вони стояли на зупинці одні під прохолодним зливою.
– Так адже ти захворієш. Ось що, – раптом розсудив Степанич, – автобуса, по всій видимості, вже не буде. Доведеться на дачі переночувати.

…Затишно загорнувшись у тілогрійку Степанича, Наталія сьорбала чай з ароматом смородини і меліси. І з кожним ковтком на душі ставало тепло і надійно. Валентин розповідав їй про свою непросту долю. І поруч з ним Наташа вперше в житті відчула себе захищеною. Гулко стукав по даху дощ, заглушаючи всі її страхи і тривоги. А десь там, у місті, напевно, чекав її чоловік. Але дивно, про нього Наталя вже не згадувала…

Джерело