Діти та вагітність

Безробітний син з родиною переїхав до мене. Хочеться втекти, а нікуди

Карантин важко пережити не тільки з-за обмежень пересування і фінансових втрат. У багатьох сім’ях режим самоізоляції загострив накопичувалися протиріччя і виявив нові гострі кути у взаєминах.

Безработный сын с семьей переехал ко мне. Хочется сбежать, а некуда

«Я десять років жила одна, після того як син одружився і з’їхав на знімну квартиру, — розповідає 60-річна пенсіонерка Людмила Василівна. — І саме ці роки стали найкращими в моєму житті. Доля мене не надто балувала, всього довелося добиватися самостійно. Овдовіла зовсім рано, піднімала дитину самотужки, без допомоги бабусь і дідусів.

Сказати, що було важко, — нічого не сказати. Особливо важко довелося в 90-е: роботи не було, грошей теж. Кожній дитячій вещичке, яку віддавали для Митьки друзі і знайомі, раділа до сліз. Не вистачало адже навіть саме елементарне, а потрібні були і їжа, і одяг, і розважити дитину хотілося. Пам’ятаю, напередодні сьомого дня народження поїхала в магазин іграшок купити машинку з дистанційним управлінням. Три місяці гроші на подарунок збирала, а у мене їх витягли з кишені в тролейбусі. Плакала в голос. Син тоді залишився без подарунка: купити його було не на що. Пам’ятаю, як він мене заспокоював: «Мамо, не переживай, мені не дуже-то і хотілося цю машинку».

Я знала, як Митька про цій іграшці мріяв, але з яким недитячим розумінням зовсім ще маленька дитина поставився до цієї ситуації!

Зате зараз, через чверть століття, мій вже дорослий син нічого розуміти не бажає. На початку квітня, як і багато хто, він залишився без роботи. А оскільки ні свого житла, ні накопичень у них з дружиною немає, платити за оренду виявилося нічим. Тому вони швиденько зібрали пожитки, з’їхали зі знімною квартири і разом з двома дітьми приїхали до мене. Я спочатку була навіть рада: ну як не допомогти самим близьким людям у скрутну хвилину? У тісноті, як мовиться, та не в образі, так і відчуття власної корисності додало сенсу мого життя. Син з дружиною та однорічною онуком розмістилися в моїй спальні, а ми з п’ятирічною онукою — у вітальні.

Я суворо покарала їм з дому не виходити (небезпечно ж, а вони молоді, їм ще жити і ростити дітей), а сама кинулася купувати продукти, памперси та іншу необхідну битовуху. Намагалася балувати їх незвичайними стравами і смачною випічкою: раз немає приводів для свята, хай хоч буде свято живота. Гроші витрачала свої: у сина-то роботи нема, треба увійти в становище.

Але, як виявилося, перебування у моєму будинку сім’я сина розцінила як своєрідний санаторій-профілакторій з безкоштовним цілодобовим обслуговуванням. На мене лягла не тільки матеріальне забезпечення, але і вся робота по дому. Щодня з ранку до вечора готування, прання, прибирання — і все по колу. Моє життя стала схожа на день бабака. Я сприйняла б цю ситуацію спокійно, якби Митя з дружиною були зайняті чимось потрібним і корисним, так адже немає: син цілими днями просиджує в інтернеті (і не по роботі!), а невістка базікає по телефону з подружками. Діти надані самі собі: внучка дивиться мультики на планшеті, а однорічний малюк, очманілий від замкнутого простору, постійно голосить і вимагає уваги. У мене від цієї какофонії голова розколюється, тиск танцює, а втекти нікуди.

Безработный сын с семьей переехал ко мне. Хочется сбежать, а некуда

Спробувала поговорити з сином, мовляв, давайте побутові проблеми всі разом вирішувати, я вже з ніг валюся. Але Митя у відповідь звинуватив мене у безсердечності і егоїзмі. Каже, що і так знаходиться в депресії з приводу втрати роботи, і у нього голова болить про те, чим платити за кредитами. І я, як мати, повинна проявити співчуття і розуміння, а не пред’являти претензії. Хоча ні про які претензії і мови не було — просто зрозуміла, що не справляюся.

Я не переживаю про те, що порушений звичний уклад життя: на мій вік всяких негараздів вистачало і на особистому рівні, і в масштабах країни. Але з моєї точки зору, у важкі часи близькі люди повинні згуртуватися та допомагати один одному, а не паразитувати ні на материнському гаманці, ні на батьківських почуттях. Я адже кілька років синові говорила, що треба потурбуватися придбанням власного житла. Доходи у них з дружиною були хороші, вони могли дозволити собі і закордонні подорожі, і дорогий брендовий одяг. При цьому з кредитів не вилазили: потреби завжди перевищували можливості. Але Митя мене і слухати не хотів, казав, що можна і потрібно дозволяти собі все тут і зараз. Своє небажання купувати квартиру він пояснював тим, що весь цивілізований світ живе в орендованому житлі.

Не знаю, як там в усьому світі, але в моєму розумінні власне житло — це базова цінність. У свій час мені теж хотілося б ні в чому собі не відмовляти, але майже всі гроші йшли на будівництво кооперативної квартири. Тієї самої, в якій ми зараз живемо всією родиною.

Розумію, що з закінченням карантину економічні труднощі відразу не завершаться. Тому невідомо, скільки часу Митя і його дружина будуть шукати роботу і як скоро зможуть знову знімати житло. Соромно зізнатися, але я мрію, щоб це сталося якнайшвидше. Бо я хоч і стара, але ще жива і гостро потребую в душевному та фізичному спокої тут і зараз».

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button