Різне

Чому іноді тягне все кинути і почати жити, як хочеться

Настрій «пора валити» (з роботи, з країни, від начальника, від побуту) у людини виникає в 35-40 років.

Плюс-мінус до середини життя саме відчуття середини життя у кожного індивідуально. Чому це відбувається, розповідає наш експерт, практикуючий психотерапевт і письменник Тетяна Огнєва-Сальвони.

Тетяна Сальвони

Психологія

Психолог і письменник, автор роману «Вона просто сказала ТАК»

— Що ж таке, — обурено каже подруга-редактор, — кругом тільки й розмов: скинь із себе все «повинна» і живи як хочеш. Кидай нецікаву роботу і шукай кохану, наприклад. А вона у 2 відсотків кохана, інші відбувають належний час. Ось зараз якщо все 98% кинуть свою нелюбиму роботу, що буде? Або це: «Відчуваєш, що любов пішла? Кидай нелюбого чоловіка/дружину і шукай коханого». Але, коли одружувалися, любов була! Може, менш затратно згадати про ту любов, вона ж на чомусь грунтувалася. Не знаю, не знаю… Що це за такий вектор новий — кидати що-те, що будувалося роками, щоб пуститися в якісь пошуки з ухилом в юнацький максималізм?

Але він не новий. Його просто відкривають заново ті, хто підійшов до певного віку.

Почему иногда тянет все бросить и начать жить, как хочется

Психоаналітики припускають, що в середині життя людей безпосередньо стикається зі страхом смерті. Тобто десь там, на периферії свідомості (а є такі умільці, хто і всім мозком), він раптом розуміє, що половина життя пройшла. Ще в кращому випадку дай бог половина — і фініта ля комедія. І ось тут включаються захисні механізми. Один з них, самий жвавий, — це терміново створити ілюзію, що ти ще молодий, ніякої смертю не пахне і близько. Починається втеча за молодістю, за хорошою формою, за пластичними хірургами і модними речами з натяком на приналежність до молоді. Багато хто раптом виявляють: «А я ще нічого, та я чудово збереглася, та ми ще повоюємо!»

Наступний етап — бажання змінити обстановку. Тому що молодість — це що? Драйв, адреналін, нові відчуття, свобода вибору. Коли на тобі кредит, начальник, чоловік-дружина-діти з зобов’язаннями і пара десятків років, наповнених помилками, про які краще забути, — мимоволі згадаєш, що давно не юн, як би добре не зберігся. І навіть коли немає нічого з перерахованого, крім праці в офісі з примарними перспективами, особливо тужиш за якимось невідомим пляжів з пальмами, де можна здригнутися, скинути вантаж років.

Одна сім’я так і вирішила змінити все, виїхати на іспанський острів, отримати рай вже за життя, а то напахались, вистачить. Вдихнути молодість всіма фібрами душі разом з морським повітрям вранці. Все продали дачу, квартиру, компанію. Поїхали, повісили на груди табличку «дауншифтери» і засіли на іспанському пляжі. Навіть відкрили якусь лавку, якийсь бізнес мрії, але в цілому поки проїдали гроші з минулого життя. Набридло їм приблизно через рік. Ще через два вони продали лавочку і іспанську віллу, повернулися у рідну сторону, разом постаріли. Глава сім’ї написав на цьому досвіді сумну повість про те, що іноді мрії повинні залишатися мріями. І що якщо немає спокою в душі спочатку, то ніде його не знайдеш, як би барвисто ні шелестіли пальми на тлі заходу. І його висновок був такий: спочатку — спокій, а потім їдь куди хочеш.

Можливо, судячи по красивих картинок в «Фейсбуках», безліч щасливо осіли на різних берегах світу утікачів зі своїх країн саме так і зробили (це явище притаманне не тільки російським людям, а взагалі людям по всьому світу).

— Ти всім задоволена в Італії, так? — запитує наш друг-італієць.

Я киваю, тому що ну да, ну задоволена, чого ж з жиру біситися-то? До того ж давно намагаюся жити за принципом «добре там, де перебуваю». Не залежати від місця, від людей, від політики, обставин і чийогось думки, взагалі від чого б то не було. Намагаюся, щоб мій внутрішній спокій ніщо не могло похитнути. Але батьківщина є батьківщина. Тугу за нею, ностальгію за всім цим, перепрошую, берізок, російської мови, маковкам церков, якоїсь особливої російської та непередбачуваною влаштованості душі — це скасувати неможливо. Мене накрило не відразу, може бути, на п’ятий-шостий рік. Як раз коли виповнилося 35. Захотілося щось як-то все кинути і кудись бігти, шукати, будувати заново. Тільки — упс! Помилочка вийшла. Все кинуто і заново на іншому місці побудовано за кілька років до цього.

Почему иногда тянет все бросить и начать жить, как хочется

Є ще інша версія, з іншої психологічної теорії, чому в середині життя так і тягне в якесь щастя, в якесь даний, в улюблене. І навіть готові повірити в будь-яку ілюзію, якщо вона дасть відчуття стабільної щирості того, що відбувається. Приблизно до середини життя закінчується «дитячий» ресурс. Це означає ось що: де-то до 30-35 років (хтось примудряється до 40) людина внутрішньо спирається на все хороше і на досвід поводження з поганим, що було в дитинстві. Якщо батьки живі, він відчуває себе все одно трохи дитиною, внутрішньо є якась «дах» на крайній випадок. В середині життя відбувається переоцінка цінностей і ресурсів, багато чого накопичилося за роки, що «дитячий» ресурс вже не витримує і не покриває. Потрібно знайти нові опори. Тому людина шукає глобальних змін. І тепер йому потрібно тільки сьогодення, бо лише воно витримає його дорослий «психологічний вагу». Тому в цьому віці відбувається новий свідомий вибір шляху, тепер вже більш зважений.

Є ще кілька різних теорій, що пояснюють кризу середини життя. Я думаю, що кожна з них права. У кого-то і правда страх смерті включився на повну, а хтось вибирає новий ресурс. А хто-то — все разом узяте і щось третє, невідоме психологів. Завжди має бути щось невідоме, правда? Інакше який сенс жити.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button