Фатальні красуні на портретах
Красиві жінки та дівчата нерідко стають об’єктом уваги художників, що прагнуть зберегти їх красу на своїх полотнах. Між тим, навколо таких портретів нерідко ходить безліч моторошнуватих переказів містичного спрямування.
Каприз нареченої
Марія Іванівна Лопухіна була старшою дочкою графа Івана Андрійовича Толстого. Згодом вона вийшла заміж за егермейстера і дійсного камергера при дворі імператора Павла I, графа Степана Авраамовича Лопухіна. Ще до шлюбу той вирішив замовити портрет своєї нареченої. У той час, у 1797 р., їй було всього 18 років.
Марія наполягла, щоб її неодмінно писав знайомий живописець Володимир Боровиковський, тоді як її батьки були категорично проти цього: у свій час Боровиковського відмовилися прийняти в Академію мистецтв, що, на їх думку, свідчило про його бездарності. Але примхлива дівчина не здалася…
П’ять років потому Марія померла від туберкульозу, або, як тоді говорили, від сухот. Написаний Боровиковським портрет довгий час перебував у родині Толстих, поки його наприкінці 80-х роках XIX століття не побачив Павло Третьяков. Він викупив полотно у Параски, дружини московського губернатора Перфільєва, також уродженої Толстой.
Між тим, навколо портрета стали ходити різноманітні чутки. Говорили, що саме він забрав життя Марії – мовляв, якщо б художник її не написав, вона була б жива… Також стверджувалося, що якщо молода дівчина довго дивитися на портрет Лопухіної, то незабаром помре.
Після того, як полотно було виставлено в Третьяковській галереї, трапилася одна історія. Третьяков повісив «Лопухіну» поруч з іншою роботою Боровиковського – портретом князя Куракіна. Ранок другий портрет лежав на підлозі з розламаної рамою. А згодом з’ясувалося, що за життя Марія Лопухіна терпіти не могла старого Куракіна, який мав репутацію тяганини…
Доля вершниці
На знаменитій картині Карла Брюллова під назвою «Вершниця» (1832) зображена гарцюючий верхи на коні юна Джованнина Паччини, племінниця італійського композитора Н. Паччини.
Історія його життя така. Спочатку дівчинка виховувалася в сім’ї дядька, але після смерті родича її взяла до себе російська графиня Юлія Самойлова. Однак замість блискучого майбутнього і вигідного шлюбу дівчину чекала зовсім інша доля: під час прогулянки вона впала з коня і та затоптав її. Може, справа була саме в брюлловском полотні…
Скандальна «Олімпія»
Французький імпресіоніст Едуард Мане завжди мав репутацію скандального художника. Але коли публіці в лютому 1865 р. на Паризькому салоні у Палаці промисловості була представлена його картина «Спляча Венера» (1863), глядачі просто впали в шок!
На полотні була зображена оголена молода жінка. У вишуканих прикрас і витончених туфлях-панталетах вона полулежит на ліжку, спираючись на подушки. Біля ліжка стоїть темношкіра служниця, яка тримає букет квітів, очевидно, надісланий кимось із шанувальників дівчини. У ногах ліжка сидить чорний кошеня, у нього точно така ж вираз очей, як і у господині…
Вважається, що Мане скопіював композицію з «Венери Урбинской» Тиціана (1538). Моделлю стала натурниця Вікторина Меран, послугами якої він часто користувався, але є й версія, що художник використав образ відомої куртизанки Маргарити Белланже, що складалася в любовному зв’язку з самим Наполеоном Бонапартом.
Венеру на полотні обізвали «безсоромною куртизанкою після ночі кохання». А ще її охрестили «Олімпією», аж надто описана Мане сцена нагадувала рядок із віршів модного тоді поета Закарі Астрюка «Лише встигне Олімпія від сну прокинутися».
Але звинувачення в розбещеності – це були ще, як кажуть, квіточки… Мане звинуватили… в демонизме. Пішли чутки, що в юності художник побував у Південній Америці (це, до речі, правда) і після цього став практикувати вуду або ще якісь місцеві культи. Звідси і служниця-негритянка, і чорний кіт біля ніг Венери (або Олімпії).
Мане пояснював, що він проживав в Ріо-де-Жанейро і ні в яких вудуїстських обрядах участі не брав. А служницю зробив чорношкірої, щоб відтінити білизну шкіри своєї героїні.
Це не допомогло. Відвідувачки біля картини падали в непритомність, а потім запевняли, що погляд красуні на полотні переслідує їх, викачуючи життєву силу. І що Мане зобразив ніяку не богиню, а відьму… А ще з’ясувалося, що не всі відвідувачі бачили на полотні чорного кота – іноді він просто зникав… На це художник виправдовувався, що просто кіт знаходиться в темному кутку і не всі придивляються… Тим не менш, знайшлися ті, хто вірив – час від часу тварина вистрибує з картини і йде по своїх справах, а потім знову повертається. І безсумнівно, кіт пов’язаний з самим дияволом!
Розповідають, що одного разу Мане сам з’явився поглянути на своє полотно і… не знайшов кота! Збентежений, він кілька разів кліпнув очима – і кіт знову з’явився на своєму місці. Живописець вирішив – просто привиділося…
Після салону майже чверть століття «Олімпія» (це стало офіційною назвою роботи) ніде не виставлялася. У 1889 р. вона вперше за багато років з’явилася на виставці з нагоди 100-річчя Великої Французької революції. До того часу самого Мані вже не було в живих. Зрештою «Олімпія» була викуплена друзями художника у його вдови за 20 000 франків і передана в дар державі. Проте влада не надто охоче прийняли такий подарунок, і в результаті полотно опинилося в запасниках Люксембурзького палацу.
Коли картина в 1907 р. потрапила в Лувр, тамтешні служителі почали запевняти, що час від часу диявольський кіт на ній починає огидно нявкати… до Речі, на репродукціях «Олімпії» цього кота взагалі не видно.
З 1947 р. на «Олімпію» можна подивитися в Музеї імпресіонізму Орсе.
Джерело