«Лікарі пропонували врятувати ніжку дочки, але я вибрала ампутацію»
Мама новонародженої дівчинки опинилася перед складним вибором: зробити малятку серію операцій або вирішити проблему одним махом.
«Я дуже боялася, що Емілі буде ненавидіти мене за це рішення, коли виросте, — розповідає 36-річна Кайлі Пратт. — Але їй вже 11 років, і вона нітрохи не менш успішна, ніж інші діти».
Коли Кайлі була вагітна, на одному з УЗД їй сказали, що з її крихіткою щось не так. Начебто якась патологія у розвитку скелета, але це не точно. Наскільки все серйозно, лікарі не могли сказати, але приводів переривати вагітність не було. А от коли дівчинка народилася, стало зрозуміло: ситуація серйозніше нікуди. Емілі була патологія, яка викликала деформацію правої ніжки, — гемимелия великої гомілкової кістки.
Лікарі відразу запропонували батькам вибір: або робити операції протягом усього життя дитини в міру її зростання, або ампутувати ніжку відразу і вчити Емілі жити з протезом. Сказати, що Кайлі та її чоловік були розгублені, — нічого не сказати.
Емілі зробили перший зліпок для протеза, коли їй не було й року
«Ми хотіли дізнатися про діагноз доньки побільше, зважити всі „за“ і „проти“. Адже ампутація — це назавжди, цього вже не повернути. Я дуже боялася, що Емілі, коли підросте, буде ненавидіти мене за те, що з нею зробили. Буде звинувачувати мене у всьому. Чи зможе вона вести нормальне життя, як інші люди? Водити машину? Вийти заміж?» — Кайлі місця собі не знаходила, намагаючись все ж таки прийняти рішення. Адже приступати до операцій, а потім передумати — значить даремно мучити дитину.
У підсумку, зіставивши всі лікарські рекомендації та прогнози, батьки прийняли важке рішення: ніжку треба ампутувати. Операцію планували зробити, коли Емілі виповниться рочок. До того моменту організм дівчинки повинен був настільки зміцніти, щоб без проблем перенести операцію і відновитися. Але довелося поспішити: Емілі швидко почала повзати і вже починала намагатися встати. А цього допускати не можна було: вчитися ходити дівчинка повинна була вже на протезі.
Операцію зробили, коли Емілі було всього 9 місяців. А напередодні першого дня народження вона отримала свій перший протез і вже через пару тижнів почала вчитися ходити.
«Я завжди боялася того часу, коли Емілі підросте і почне ставити питання про свій стан. Але вона ніколи не питала занадто багато», — говорить Кайлі.
Спочатку вони допомагали Емілі відповідати на запитання дорослих про те, що з нею сталося, але швидко зрозуміли, що їхня донька не проти поговорити про своє протезі з однолітками, але на питання літніх людей вона не хоче відповідати.
Емілі, незважаючи на протез, дуже швидко вчилася всьому, що вміють робити звичайні діти: бігати, стрибати, плавати, кататися на велосипеді. Правда, стопу протеза доводилося прив’язувати до педалі.
«Зараз у Емілі є мета — взяти участь у паралімпійських іграх 2024 року в Парижі. Вона вже приймає участь у різних змаганнях, у неї все чудово виходить, — гордо каже мама дівчинки. — У неї дуже високий больовий поріг, і вона дуже рішуча. Іноді їй доводиться витрачати години на те, що інші роблять за хвилини, але Емілі завжди домагається успіху. Думаю, її інвалідність зробила нашу дівчинку більш рішучою та наполегливою».
Це не означає, що Емілі ніколи не хотілося бути такою ж, як усі.
«Всього двічі я чула від неї, що вона хотіла б мати дві ноги, як і інші діти, — відверто Кайлі. — Але Емілі знає, що інвалідність — це не кінець світу. Хто знає, стала б вона особистістю з таким стержнем і силою волі, якби не її хвороба».
