Моя дитина «з особливостями»!
Кожен батько мріє про те, щоб його дитина росла здоровою, розумною, кмітливою, успішним. Але в житті не завжди все виходить так, як хочеться. Ми зараз не будемо говорити про дітей з фізичною інвалідністю, ми поговоримо про тих випадках, коли у дитини присутні якісь ментальні особливості – наприклад, пов’язані з синдромом Дауна або аутизм.
У мене є кілька знайомих сімей, де ростуть такі діти. І, на мій погляд, батьки часто роблять помилки, які заважають і їм, і дітям, і погіршують якість життя тих і інших.
«Моя дитина така ж, як всі!»
Не всі батьки готові визнати, що з їхньою дитиною щось не так. Однієї знайомої, коли її син був ще в дитячому садку, вихователі стали розповідати, що він ні з ким не грає, будує будинок з коробок, залазите всередину і може сидіти там годинами… Жінка тільки відмахнулася: «Та що ви кажете, з моєю дитиною все в порядку!» І що ж? Коли хлопець подорослішав, йому все-таки поставили діагноз «аутизм». Зараз цей чоловік вже дорослий. Про нього піклується мати, а що буде, коли він залишиться один?
У брата приятельки донька отримала ушкодження головного мозку в результаті травми. Але батьки знову ж довго відмовлялися визнавати, що з нею негаразд, не хотіли оформляти інвалідність. Зараз їй уже дев’ять років, вона не розмовляє, не може сама одягатися, ходить у памперсах…
Нерідко, щоб довести собі і іншим, що дитина нормальна, батьки віддають його у звичайний дитсадок чи школу, де він може «не тягнути», не справлятися з програмою. Деякі займаються з такою дитиною вдома, вважаючи, що здатні впоратися з проблемою самостійно.
Мені здається, що це неправильна тактика. Якщо з дитиною явно щось не так, наприклад, він довго не починає ходити, розмовляти, дивно себе веде і т. п., не слід чекати, поки він «сам виправиться», треба якомога раніше звернутися за допомогою до фахівців. Можливо, заняття за спеціальними програмами і методиками допоможуть дитині адаптуватися до життя в соціумі і навчитися бути самостійним.
Не варто відмовлятися від інвалідності. Це грошові виплати, різні пільги, які можуть стати великою підмогою в житті сім’ї, де росте дитина «з особливостями».
«Будь нормальним!»
Часом батьки таких дітей намагаються самі підігнати їх під загальні стандарти. Наприклад, примушують малювати, вчити вірші, грати в різні ігри, спілкуватися з іншими дітьми, і жахливо сердяться, якщо у дитини щось не виходить.
Зрозумійте, ваша дитина все-таки не схожий на інших, і його не можна насильно зробити «нормальним». Йому може знадобитися набагато більше часу, щоб щось вивчити, в чомусь розібратися… Якщо вже ви хочете якось скоригувати його «особливості», то знову ж таки – спочатку проконсультуйтеся з фахівцями, а не займайтеся самодіяльністю.
«У мене немає такої дитини!»
Багато батьки соромляться «особливих» дітей, у певних ситуаціях роблячи вигляд, що їх просто не існує. Наприклад, одна знайома ні разу не показала розумово відсталого сина чоловіка, з яким у неї були стосунки. Коли він приходив до неї, жінка на час відправляла хлопчика до приятельки. Природно, про шлюб мови так і не зайшло: адже вона не могла постійно ховати психічно неповноцінної дитини від власного чоловіка.
Моя подруга живе в іншій країні. Її старша дочка – аутист. Нещодавно вона приїхала в Росію відвідати рідних. Я помітила, що подруга уникає говорити про дочку, хоча охоче говорить про молодшого синочка, який цілком нормальний. За місяць перебування на батьківщині вона навіть жодного разу не сходила з дітьми в гості, водила їх гуляти на далекі дитячі майданчики і воліла проводити дозвілля виключно в колі сім’ї – очевидно, щоб дівчинку не побачили її друзі або сусіди.
Хоча, якщо подумати, що тут такого? Ніякої провини батьків у ментальних проблеми дитини зазвичай немає. Який же сенс приховувати ситуацію від оточуючих? Тим більше все таємне рано чи пізно стає явним.
«Так що з нього взяти!»
Бувають і такі батьки, які просто ставлять хрест на дитину, якщо той «з особливостями». Вони стежать лише за тим, щоб були задоволені фізичні потреби дитини, але не займаються його розвитком і навчанням, не намагаються навчити таку дитину жити в реальному світі. Як підсумок, син чи дочка, навіть ставши дорослими, продовжують повністю залежати від матері, батька або опікунів. А адже ситуацію можна було б змінити на краще з самого початку!
Які поради можна дати батькам «особливих» дітей, виходячи з усього вищевикладеного?
Прийміть ситуацію як є. Так, у вас така дитина, і нічого тут не поробиш. Діти бувають різні.
Не звинувачуйте себе. Так склалося, і ви тут ні при чому.
Постарайтеся побільше довідатися про те, як можна допомогти дитині, як підібрати для нього ефективні програми корекції і реабілітації. З дітей «з особливостями» іноді виходять прекрасні художники, артисти, математики, спортсмени. Вони можуть працювати в самих різних сферах, мати особисте життя та хобі, бути повноцінними членами суспільства… Але для цього вам буде потрібно набагато більше сил і ресурсів, ніж батькам «звичайних» дітей.
Активніше спілкуйтеся з батьками інших «особливих» дітей. Увійдіть у відповідні спільноти, нехай навіть не в реалі, а в Інтернеті. Там ви зможете не тільки обмінюватися досвідом та інформацією, але й отримувати фізичну і моральну підтримку.
Удачі вам і вашій дитині!
Джерело