А вам пишуть образливі коментарі у соцмережах?
Чому від троллінгу буває так боляче, що хочеться піти з соцмереж
А вам в соцмережах пишуть тролі? Бувають такі коментарі, які надовго вибивають з колії, позбавляють душевної рівноваги, ранять? Ви відповідаєте? Або закриваєте пости, залишаєте тільки для друзів? Продовжуємо досліджувати нашу поведінку в соцмережах і з’ясовуємо, чому буває так боляче від троллінгу.
Невже з-за троля?
— Ні. Ми зробимо проект, але в соцмережах про нього розповідати не будемо, — Олег, власник невеликого, але міцного бізнесу, поклав руку на папку з проектом.
— Але ж нам же потрібен піар, — його співробітниця Іра здригнулася від несподіванки, — адже ми ж для того й платимо за іпотерапію, щоб…
— Ми платимо за іпотерапію, щоб діти з ДЦП могли займатися на конях, — обірвав її Олег. Різко обірвав — Іра не могла пригадати випадку, щоб її енергійний і доброзичливий шеф був такий безцеремонний.
Проект “Кінь на допомогу” був ідеєю Іри. Її син займався кінним спортом, та Ірина знала, що крім звичайних дітей (мами хлопців “з особливостями” називали таких дітей “нормотипичными”) “на конячок” привозять діток з ДЦП та синдромом Дауна. Виявилося, кінний спорт відмінно допомагає відчути своє тіло і “прокачати” сплячі м’язи. Але далеко не у всіх батьків були кошти на те, щоб платити ще й за іпотерапію.
Ірина запропонувала своєму шефу: “А давайте ми за рахунок фірми оплатимо заняття трьох дітей — у батьків зовсім немає грошей”. Шеф раптово погодився. Здавалося б, чудова можливість заодно і попіаритися, тим більше що мами і тата хлопчиків (всі троє були хлопчиками) зовсім не проти, щоб Олег розповів про їх дітей і іпотерапії в соцмережах.
Він і розповідав, до речі. А потім раптом — нема!
Іра зрозуміла: тут щось не так. Після наради вона сіла за свій стіл, відкрила сторінку на Фейсбуці Олега, перегорнула пости і виявила, що Олег вже півтора тижні взагалі нічого не писав в соцмережі. “Дивно, — здивувалася дівчина. — На нього зовсім не схоже”.
Стала гортати далі, читати коментарі… і побачила, що майже під кожним постом в коментарях неодмінно з’являється якийсь Аркадій. Цей Аркадій в’їдливо допитувався, звідки у Олега гроші на той чи інший проект. Вимагав надати звітність. Обурювався, що на благодійність Олег витрачає крихти, а міг би набагато більше.
В кабінет Олега Іра побігла не закриваючи “Фейсбуку”.
— Олег, це через нього? — простягнула вона шефові смартфон як доказ. — Це через нього ти перестав писати пости?
— Так, — Олег відвернувся й подивився у вікно. — Він вбиває мій кураж.
Здавалося б: ну що такого — пише якийсь троль, невже звертати на нього увагу? Нісенітниця якась.
Здавалося б: Олег — доросла людина, у нього бізнес, він явно не в тепличних умовах живе.
І раптом — якийсь троль.
Іра навіть спеціально погуглила: Аркадій був абсолютний “пиріжок ні з чим”: працював кимось на кшталт “подай-принеси”, жив один, його сторінка на Фейсбуці була немов стирається гумкою — ніяких відмінних рис. Він і зовні-то виглядав як типовий “нічого”: сіренький, невзрачненький, скучненький…
І такий троль може вибити з колії власника бізнесу (нехай і малого бізнесу)?
Запросто може.
Якщо на вас напали
Я могла б запропонувати вам скласти список тих, кого ви любите найбільше. Анітрохи не сумніваюся, ви вписали б у нього своїх дітей, батьків, подружжя (щодо подружжя не впевнена, але нехай так), близьких друзів. Якщо у вас є домашні тварини — вони абсолютно точно з’явилися б в цьому списку (ось за собак і кішок, на відміну дружин і чоловіків, можу поручитися головою).
І ви напевно забули б внести в цей список ще однієї людини. Того, хто насправді для вас — найважливіший і самий улюблений. Ви забули б вписати себе.
Ми егоїсти. Ми любимо себе більше за інших, навіть не признаючись в цьому. І, до речі, дуже добре, що ми егоїсти, — людство вижило і розвинулося завдяки тому, що кожна конкретна особина була вкрай зацікавлена в тому, щоб не просто вижити, але і жити з максимумом комфорту. Звичайно, в різні епохи комфорт розумівся по-різному. Але саме любов до себе стала двигуном прогресу.
А тепер уявіть, що ви йдете по пустельній вулиці: світить сонце, настрій чудовий — і раптом без оголошення війни на вас нападає якась особистість (зовсім не важливо, чоловік чи жінка, молодий чоловік або старий) і щосили вдаряє вас кулаком під печінку.
Що ви відчуєте?
Біль. Дику фізичну біль. Ну і образу, звичайно.
Прикрий, ранящий коментар у соцмережах — це точно такий же удар по печінці. І нам від нього точно так само боляче, як було б боляче від реального удару.
Я навіть не змогла підібрати потрібне прикметник, щоб описати коментар троля, але при цьому не використовувати слова, пов’язані з фізичним болем. Так і довелося писати — “ранящий”.
Чому ми сприймаємо свої пости як продовження самих себе?
Ну добре, троль б’є прямо в душу, але ми-то чому до своїм власним постам і текстів ставимося настільки трепетно? Ось, наприклад, той же бізнесмен Олег. Його фірма виготовляє дерев’яні меблі. І напевно його столи, стільці, табуретки в процесі експлуатації отримують подряпини, ламаються. Чому від цього Олегу не боляче, а від коментаря боляче?
Або чому журналістів (писати для них — взагалі професія) образливі коментарі під статтями зачіпають менше, ніж під особистими постами? Тими, що вони публікують в соцмережах?
Різниця, як завжди, в деталях. Нотатка або табуретка — це продукт, який ми робимо не для себе, а для замовника. А пости — це наше особисте. Це наші, і тільки наші думки та ідеї, це наш погляд на світ.
Коли ми пишемо щось особисте, ми фактично виходимо до читачів беззбройними. Ми ж говоримо про себе, про своїх дітей, про дружин-чоловіків, кішок-собак… І будь-яке негативне зауваження в коментарях віддається болем — так, немов ви вийшли на лицарський турнір без шита, лат і коня.
Зауваження в соцмережах — це удар по нашому “образу я”. І часом удари ці настільки чутливі, що доводиться перебудовувати сам “образ я”, щоб не було болісно боляче.
Знаю талановитого письменника, який у соцмережах цілеспрямовано грає роль блазня. Він пише тексти, повні сюрреалізму і самознищення — але це самоприниження стало для нього ідеальним захистом. “Ви можете тролити мене як хочете, — ніби говорить він. — Я й справді невдаха і старий бовдур”.
Але його ніхто не тролить — копирснути не за що. І він насправді знає, що він — талановитий. Але він так давно носить звичний йому мережевий спосіб, що, здається, і в реальності вже почав все більше і більше з них сживаться.
А починалося все з того, що одного разу йому, тоді ще молодого і гарячого, хтось із тролів почав писати: “Що за маячня? Графоман!”. І йому це було боляче. Тому, щоб не отримувати біль, він змінив свій “образ я”. Прийняв як даність: “я невдаха і графоман”. Так, тролінг припинився. Але і успіх теж якось підзатримався в дорозі.
Чому письмове слово ранить сильніше усного?
У звичайній “аналогової” життя ми теж періодично отримуємо від оточуючих зовсім не ті відгуки, на які розраховуємо. Але в будь-якому випадку, словесна перепалка, якою б напруженою не була, зачіпає нас менше, ніж образливий коментар в Мережі.
Здавалося б, чому? Якщо зовсім незнайома бабуся біля під’їзду процедит услід: “Бач, вбралася, повія!” — нас це може зачепити, але, швидше за все, розсмішить. А якщо у соціальних мережах хто-небудь напише під фотографією: “Ви одягаєтеся, як повія” — стане жахливо прикро.
Одного разу я виклала у “Фейсбуці” кілька своїх фотографій. Їх зробив талановитий фотограф, і я подобалася сама собі до неможливості. Під знімками одразу вишикувалася черга схвальних коментарів… жодного з них я зараз вже не пам’ятаю. Але запам’ятала один-єдиний негативний. “Чому ви на всіх фотографіях така кудлата? — написала незнайома жінка. — Так і хочеться вас причесати!”.
Звичайно, я посміялася. І, звичайно, написала: “будь Ласка, не треба мене причісувати: мені дивно, а вам — неприємно”. Але було б нечесно сказати, що цей коментар мене не дряпнув.
Все одно дряпнув — інакше б я його не запам’ятала. А якби те ж саме мені сказали усно, я б точно забула дурну фразу вже через півгодини після того, як вона вилетіла неворобьем з уст мовця.
Так чому письмова мова впливає на нас більший вплив, ніж усна?
Саме тому, що вона письмова.
Інформацію в письмовому вигляді ми отримуємо через очі (тобто через “найпопулярніший” для нашого мозку канал інформації). Крім цього, “слово написане” саме по собі звучить вагоміше “слова усного”. Ми з дитинства звикли, що в книгах — мудрість, у газетах — правда. І нехай на самому справі і мудрість, і правда зустрічаються далеко не у всіх книгах і ЗМІ, стереотип живе.
Знаю кількох дівчат, які, посварившись зі своїми коханими, не влаштовують їм істерики, а пишуть листи на електронну пошту. Спокійні, витримані, розкладають позицію дівчини по поличках.
— Коли ми сваримося, він ніби мене не чує, — пояснила мені одна моя знайома. — А коли я посилаю йому листа, він гарантовано його читає — і відповідає мені. І ми швидко приходимо до рішення. Виявляється, це так легко!
Так, при інших рівних умовах письмова мова впливає на нас сильніше усній. Тому і коментарі троля виявляються такими чутливими. Вони ж написані! І ми, вражені, повертаємося до них раз за разом, щоб перечитати (це ще одна особливість письмовій мові: до неї можна повернутися, а от усне фразу вже не переслушаешь). Так що рада “та не звертай ти уваги на тролів, собака гавкає — караван іде” тут не працює — не засмучуватися неможливо.
Але з тролями можна працювати. Той самий Олег, про який я розповідала на початку глави, у підсумку знайшов тактику нейтралізації троля Аркадія — “аналіз ситуації”. Про те, як вона працює, – в наступний раз.