Мені за 30, а я здригаюся, коли дзвонить мама
Дитячі образи самі складновидалимі. Нас у редакцію надійшов лист від читачки: їй за 30, а вона досі не може налагодити відносини з собою, бо не налагодила їх з мамою. Публікуємо цей крик душі разом з коментарем нашого експерта.
«Я давно веду самостійне життя. У мене є робота, власна квартира, машина… Колеги бачать в мені авторитет, друзі радяться перед прийняттям важливих рішень. У всіх стійке враження, що я дуже сильна і вольова людина. Знали б вони, що я все своє життя здригаюся, коли мені дзвонить мама. Я звичайно ж не боюся, що вона покарає мене за невчасно зданий звіт або випитий зайвий келих. Мені неприємно саме спілкування.
Моя мама — емоційний терорист, танк, який пре, не розбираючи дороги. У дитинстві вона зривалася на мені при будь-якому можливому випадку: скандалила, карала відсутністю вечері, закривала будинку, з жорстокістю била доньку-відмінницю за четвірки і найменші дитячі провини.
У шкільному віці мені здавалося, що я все це заслужила. Терпіла, давлячись кашлем і сльозами. В юнацтві я відчувала образу і тікала з дому. Коли трохи подорослішала, вирішила, що не любити маму соромно, треба її пробачити. І прощала знову і знову.
А нещодавно ми вперше за багато років опинилися під одним дахом на тривалий час. Світські бесіди тривали недовго. В якийсь момент я зрозуміла, що вона застосовує на мені вже випробувані роками прийомчики. І начебто вже не так страшно, але до нудоти огидно. Я не витримала і поїхала.
Тепер ми знову не спілкуємося. Якщо говоримо, то дуже коротко і тільки у справі. Вона дає доручення: прийшли грошей, купи те, допоможи там-то, а я не перечу та швидко виконую, лише б тільки не затягувати спілкування.
Я, напевно, повинна бути розумнішими і в черговий раз зробити перший крок. А що якщо я не хочу його робити? Без неї (я, до речі, помітила, що давно не називаю маму мамою, у розмові з близькими завжди говорю про неї тільки в третій особі) мені живеться якось легко і спокійно. Свербить іноді десь глибоко, що не з ким пошептатися про найпотаємніше, що немає такої дружної родини, як у інших, але в цілому без неї мені краще.
Всі кругом говорять, що образи на батьків заважають мені жити. Мовляв, треба до психолога, треба зрозуміти і пробачити. А як пробачити? І головне — навіщо пробачити?»
Думка експерта
Тетяна Сальвони
Психологія
Психолог і письменник, автор роману «Вона просто сказала ТАК»
— Я тільки коли втекла на інший континент від батьківського дому, змогла трохи заспокоїтися і відчути себе в безпеці! — розповідала мені інша читачка, малюючи картину своїх відносин з найближчими людьми — батьками. Частково її визнання змальовує одну з причин еміграції з країни. Люди нерідко переїжджають адже не з-за сортів ковбаси або сиру. Вони тікають від примар свого дитинства, в яких тато бив, мама кричала або ще щось гірше.
Дитячі образи самі складновидалимі. Наприклад, жінці може бути сильно за 50, але вона буде щиро плакати на прийомі у психолога, розповідаючи, як трирічною дівчинкою ховалася в шафі від розлюченого батька. І буде тремтіти від страху, ніби в цей самий момент вона все ще ховається від нього.
Це можна не усвідомлювати, і, як правило, не усвідомлюється. Навпаки, людина всіляко будує захисту в різних видах і формах. Але в якийсь момент їм опановує безсилля. Він розуміє, що цей глибинний страх нічим не перемогти. Ні дорогою машиною, ні кар’єрними досягненнями, ні дипломами або успіхом, ні втечею на інші континенти, нічим. Він наздожене й накриє.
Якщо ти погоджуєшся зі своїми батьками, ти погоджуєшся зі своїм життям.
Чому потрібно постаратися пробачити батьків? Для початку — це одна з заповідей, причому не простих, а єдина з поясненням, так званим обітницею: «Шануй батька твого і матір, хай буде тобі добре, і будеш долголетен на землі». І не сказано, що треба почитати тільки хороших батьків, а поганих — зневажати. Не можна. Почитати треба будь-яких, якщо хочеш жити довго і щасливо. Чорним по білому, закон життя. Протестуй не протестуй, а з підводного човна один вихід.
Шанування — що це? А ось що: якщо ти погоджуєшся з такими батьками, з таким твоїм дитинством, то ти погоджуєшся і в цілому зі своїм життям. Ти її собі присвоюється і починаєш жити в повній мірі. Так, ти бачиш, що у твоєму житті — висока ціна. Тобі довелося багато чого винести, через біль і страждання пройти. І значить, твоє життя теж непроста, незвичайна, дуже дорога, раз дісталася такою ціною. Вона не повинна бути марною.
Але як же це виконати? Люди й раді б шанувати батька й матір, та образа гризе, вина дряпає, невиплакані сльози душать.
Безумовно, терапія дуже допомагає примиритися з батьками, що змінює життя на краще. З терапевтичного досвіду можу поділитися чином, який дуже допомагає.
Нестерпно важко пробачити батька, коли всю провину за його провини і негідну поведінку складаєш тільки на нього. Його провину потрібно поділити по справедливості, щоб побачити: винен не тільки він. Винні в чомусь його батьки, винувато час, в яке він виріс і жив, винен соціум, в чому винні ми самі, винні якісь обставини і так далі. Батько теж у чомусь жертва, а в чомусь є і його провина. Але не нам судити, ми знаходимося на дитячому місці, з якого неможливо побачити справжні причини і слідства. Головне — що маленьку провину легше пробачити. І коли прощаєш, то в душі відкривається величезний скриня, повний любові. Тієї самої первинної справжньої любові, в якій більше немає страху жити, змінювати, змінюватися і творити нове.