Без Олега Табакова: що відбувалося в МХТ і “Табакерці” два роки тому
Алла Сігалова – про останні зустрічі з Олегом Табаковим
Театрального хореографа Аллу Сигаловим зараз телеглядачі часто бачать по неділях, в журі танцювального шоу “Dance Революція” на Першому каналі. А ще вона професор Гітісу і хореограф-постановник резонансних вистав. Багато років Алла Сігалова працювала з колективом театру “Табакерка”. У своїй книзі спогадів вона розповідає про останні зустрічі з Олегом Табаковим, який пішов з життя майже два роки тому, і про те, що відбувалося після цього в театрах, якими він керував.
Олег Табаков у виставі “Чайка”
Ми вже кілька років знали про хворобу Табакова. Він згасав на очах. У вересні 2017 року, виходячи після репетиції “Катерини Ильвовны” в “Табакерці”, біля входу в театр я натрапила на розчинені двері машини, в якій сидів Олег Павлович.
Було без п’яти хвилин сім, і вечірній спектакль “Чайка”, де він грав Дорна, починався через кілька хвилин. Навколо машини стояли адміністратори і дирекція театру, умовляючи його вийти і піти в гримерку, щоб почати спектакль. Олег Павлович упирався, як маленька дитина, очі його відображали біль і тугу…
Після довгих умовлянь він все ж вийшов і, захоплений сильними і дбайливими руками помічників, зайшов у театр, але спектакль довелося затримати на сорок хвилин. В антракті знову була затримка майже на годину: він відпочивав, а потім захотів їсти — всі розуміли, що виходи на сцену для нього і необхідний допінг, і спроба втриматися за життя, і в той же час важкий зусилля, яке іноді було непосильним.
Олег Палич ставився до мене з повагою і симпатією, я це відчувала. Зазначав мої вистави, говорив про них з інтересом і кілька разів пропонував ролі готуються постановки на сцені МХТ. Я відмовлялася. Його мої відмови дратували. Але свого доброго розташування до мене він не втрачав. Завжди, побачивши мене, широко розкривав обійми, грайливо називав “Алкою”, виявляючи всіляке розташування.
Реклама
Наступного разу ми побачилися в МХТ, на першому поверсі біля гардероба, це був початок жовтня. Він йшов нечіткої ходою, в недбало застебнутій сорочці, в неакуратно натягнутому плащі, обличчя його було так спотворено, я не змогла відразу зібрати свою фізіономію в привітну гримасу. Ми, як зазвичай, обнялися, і я відчула знайомий запах хвороби, від якого приплив нудоти мені подкашивал ноги.
Він плюхнувся поруч зі мною на диван і став скаржитися на біль. Його помічники-ад’ютанти стояли над ним, чекаючи розпоряджень. Перепочивши, він рушив далі, спершись обома руками на їх плечі.
Я поїхала до Відня робити з Алвіс Херманіс “Безприданницю” в Бургтеатр. Більше з Олегом Паличем ми не бачилися, це була наша остання зустріч.
Театральний роман
Наприкінці листопада він ляже в лікарню, з якої більше не вийде. Коло відвідували там хворого Табакова був дуже невеликий, з співробітників МХТ ніхто доступу до нього не мав. Підкилимна метушня навколо порожнього крісла художнього керівника МХТ, “Табакерки” і Коледжу Табакова розгорнулася неабияка. Я зовсім випадково потрапила в гущу цих подій і зайняла місце стороннього, цікавість і більшою частиною мовчазного спостерігача.
До повного свій подив, я побачила, що з часів написання Михайлом Булгаковим “Театрального роману (Записок покійника)” в укладі існування та стилі поведінки мешканців цього доблесного театрального організму мало що змінилося. Все так само, як описані Булгаковим часи, вбігають і вибігають, трагикомически взвизгивая, з численних кабінетів якісь “Людмили Сильверстовны Пряхины”, “Настасії Іванівни Колдыбаевы”, “Іпполіти Павловичі”, “Маргарити Петрівни Таврійські”… так само плетуть мережива таємних сюжетів і хитросплетінь якісь “Поліксена Торопецкие”, “Августи Менажраки” і “Гавриилы Степанычи”… Стійкість традицій абсолютно невичерпна!
Я, подібно героєві булгаковського роману пану Максудову, занурившись в гарячий бульйон мхатівської життя, тільки встигала вертіти головою направо і наліво, намагаючись устежити за дивовижними ребусами, выстраиваемыми мешканцями цієї цитаделі драматичного мистецтва.
Найгірше, що завжди було в Художньому театрі, найгірше — це відсутність прямоти, лицемірство, подвійна гра, компроміси і направо, і наліво, завжди когось треба надути, від кого щось приховати, когось налякати або епатувати, а кого-то обман приголубити, — дипломатія самого невдалого напряму, проте — безперервна. В Художньому театрі вічно боялися ставити питання широко, щиро, мужньо, безстрашно. Так і перед публікою, так і перед громадською думкою, так і всередині, серед своїх. І вічно ми в щось драпірувати. І вічно отлынивали від простої прямої відповідальності, ховаючись за ту або іншу, завжди красиву, драпіровку.
Вл.І. Немирович-Данченко.
З листа О. С. Бокшанською, 24 груд. 1923 р.
В МХТ прийшов Сергій Женовач
Як часто це трапляється, догляд Табакова, незважаючи на тривалу хворобу, був неожиданен, і всі керовані ним інституції були розгублені й пригнічені невідомістю майбутнього.
Я вже почала репетиції “ХХ століття. Бал” і щодня спостерігала за змінами, що відбуваються життя театру. Всі чекали, хто буде призначений на головний пост головного драматичного театру країни, ворожили, обговорювали. Самі персонажі цих ворожінь невтомно діяли: зустрічалися із впливовими людьми, які пропонували себе, доводили, запевняли, переконували.
Прізвище Сергія Женовача спливла якось несподівано, це потім стало зрозуміло, хто був ідеологом і хто був виконавцем цього задуму. Для театру Женовач був кандидатурою непередбаченої, для кого-то бажаною, для кого-то непривабливою, для кого-то неперспективною, для когось привабливою… Кожен із службовців в театрі примеривался до нового начальника, і ті, хто Сергія Васильовича знав, і ті, хто не був з ним знайомий. Театр, трупу театру про призначення поставили до відома як про вирішену і остаточному факт. Почалося бродіння.
Сергій Женовач
Ймовірно, коли пройде час і буде можливість дистанціюватися від тих бурхливих і тяжких днів, з’являться правильні слова, щоб описати все, що відбувалося в МХТ, всі перипетії і хитросплетіння… Зараз же поки не час говорити, щоб не образити, не підвести, не роздратувати. Нове завжди приходить з дискомфортними ситуаціями, які треба переступити, пережити, проаналізувати і піти далі.
Коли після смерті Олега Миколайовича Єфремова в театр прийшов Табаков, було зроблено багато різких дій, прийнято жорстких рішень. Ромочка (покійний чоловік Алли Сігалова режисер Роман Козак. — Прим. ред.) мені з посмішкою розповідав, як вони з Дімою Брусникиным, яких Єфремов визначив молоді режисери театру і виділив їм маленьку кімнатку на двох, після його звільнення та призначення нового керівника одного разу натрапили на пакетики біля дверей своєї кімнатки, в які спішно були сунуты всі їхні нехитрі пожитки, які перебували в цій комірчині, а двері в неї остаточно виявилася замкнені, вставлений новенький замок, тихо, без попередження… У всіх своя правда. Чи варто шукати істину, та й чи існує вона?
“Табакеркой” став керувати Володимир Машков
Вова Машков був визначений в “Табакерку” і Коледж Табакова. Для більшості це було радісне і привабливе призначення. Вова почав хвацько переглядати існування ввірених йому організмів. З властивим йому бурхливим темпераментом, накопиченими знаннями й досвідом він врізався у справу, яка відтепер, я думаю, стане справою його життя і честі.
Алла Сігалова і Володимир Машков
На виставу “Катерина Ильвовна” я прийшла перевірити, чи все йде, як репетировалось… Вова опинився в театрі і дивився спектакль. Після всі учасники, адміністрація, всі служби були зібрані в залі розпорядженням нового художнього керівника. Чекав “розбір польотів” по побаченому Машковим перший раз вистави — так як це були перші дні, коли Вова був на посту, то репертуар отсматривался щовечора.
Я бачила, як хвилюються артисти. Який же для всіх було радістю захоплені відгуки від Машкова; влучні, дотепні зауваження; його палаючі очі; його яскраві, образні ремарки і коментарі. Як натхненно і захоплено дивилися і слухали його все!
Я рада, що рідні для мене театри очолили мої товариші, яких я ціную вже багато-багато років. Рада, що можна бути поруч, допомагати і підтримувати, і брати участь.