«Син перетворив моє життя на карантині в пекло»
«Бійтеся своїх бажань, вони мають звичай збуватися». Адже ні-ні, та у кожного час від часу ще той світлий період, коли ніякого коронавіруса не існувало, промайнули думки: от би знайти привід, щоб в будній день законно залишитися вдома. Щоб ніхто з членів родини не хворів, але при цьому можна було б не вставати вранці, не будити дітей, не збирати їх у школи та садки, не бігти на роботу…
Мріяли? Отримаєте — розпишіться. Вдома до кінця квітня. Ще майже місяць. Не знаю, як інші, а я натурально завила. Ми і так вже вдома майже чотири тижні (син із звичайного лікарняного плавно пересів на карантин). І це зовсім не райдужна картина.
По-перше, їжа. Мені здається, що я тільки і роблю, що готую. Якщо раніше всі разом ми їли вдома тільки один раз на день — увечері, то тепер потрібні і сніданок, і обід, і перекуси.
По-друге, активність. Перші три абзаци цього тексту я я пишу вже чотири години. Тому що неможливо зосередитися. Звуки телевізора, планшета, приставки просочуються навіть через два закритих двері: в його кімнату і мою. Спробуйте складати слова в пропозиції під «Трьох котів» або «Смішариків». Чистий психоделіка. Під крики «Го-о-ол» теж не дуже виходить.
Далі — більше. Він хоче гуляти. Я хочу гуляти. Ми обидва розуміємо, що це нереально. Чотири стіни роблять нас обох дратівливими. Ми дихаємо в віконце, сумно спостерігаючи прихід весни.
Намагаємося дотримуватися режиму дня. Точніше, я наполягаю, він протестує. Справді, сенс вставати в 7 ранку, якщо справ все одно немає.
«Мамо, я з тобою в магазин», — вчепився в мене в коридорі. Плакав, коли довелося відмовити. Без варіантів, у мене немає для нього маски. Хоча в магазині вже бачила дитину в жіночій прокладці на обличчі. Без коментарів.
Книги всі прочитані по кілька разів. Замовила кілька нових — теж вже прочитав. Переходимо на електронний формат: фінансовий місяць ізоляції не тягне зайвих витрат.
Нудно. Дуже нудно. Закликає мене грати з ним в настільні ігри та інше. У нього канікули і вихідні, він звик їх проводити по-іншому. Розриваюся: мені треба працювати! Чоловік самоізолювалося в іншій кімнаті — у нього онлайн-наради, переговори і повноцінний робочий день, його смикати тим більше не можна. Дозволила грати з гаджетами — скільки влізе. Влазить багато. Своїми руками творю ігромана.
Звільнила вітальню — там більше всього простору. Дозволила синові бігати за нею з м’ячем. Планую вибачитися перед сусідами знизу.
У понеділок у сина починається дистанційне навчання. З одного боку, я рада — хоч якусь справу. З іншого — в жаху, мені доведеться контролювати ще й це. Педагог збирається користуватися одночасно трьома освітніми сайтами, значить, мені треба відстежувати, де які завдання, і оперативно показувати їх дитині. Плюс додаткові студії, теж в режимі онлайн.
Поділилася своїми переживаннями з подружками. Виключно в листуванні, як же тепер інакше.
«А у мене на двох різновікових школярів один комп’ютер, — пише приятелька. — Уроки у них будуть починатися в один час. Я не знаю, як організувати їм навчання. А ще в мене за 4 дні закінчилися продукти, які я купила на два тижні».
Інша ділиться своїм «веселощами». Вони вчотирьох живуть в однокімнатній квартирі: батьки і двоє дітей — доньці 9 років, синові 2,5 роки.
«Ось уяви, у неї (у старшої дочки. — Прим. авт.) тестовий урок у режимі відеоконференції, — розповідає з нервовим сміхом. — Її бачать і чують і вчителька, і інші однокласники. І в цей час дрібний починає концерт на музичних інструментах своїх іграшкових. Або починає лізти до неї на руки і в кадр. Я не можу і його теж протягом кількох годин весь час контролювати».
Пишу ще однієї знайомої. У неї п’ятеро: від випускника школи до ясельної групи. Довго не відповідає. Потім надсилає одну фразу: «Через тиждень карантину мама з п’ятьма дітьми розробила вакцину від коронавіруса».
Ні, все ж у мене ще не так все страшно.