Як Дмитро Биков зробив швейцарської жінці гуманітарну допомогу
Люцернськом озеро, дамський велосипед і швейцарська кухня
Нова книжка письменника Дмитра Бикова “Палоло, або Як я мандрував” — не зовсім нова: вона зібрана з подорожніх нотаток, написаних у 90-х і 2000-х для різних видань. Можна ностальгувати, якщо ваші перші поїздки за кордон теж припали на це час, або просто насолоджуватися стилем Бикова. Ось історія з подорожі до Швейцарії, опублікована у вересні 1997 року в газеті “іностранец”.
— Добре б демократизувати образ Швейцарії, — порадив мені колега, нині працює на Switzerland Tourism і возив нас у Швейцарію спеціально для цієї мети.
Якщо демократизувати, я завжди будь ласка. Більшості населення, яке до недавнього часу входив і я, Швейцарія представляється як величезний, ідеально неприступний банк, повний сиру. Але тиждень в Альпах, серед романтичних вершин, крихітних черепичних готелів і надзвичайно рясної їжі, сьогодні коштує майже стільки ж, скільки тиждень в Анталії чи Тунісі.
Намагаючись максимально наблизити до читача недавно ще елітарну країну, куди і нових росіян-то пускали через одного, я розповім історію з власного досвіду: все це могло мати місце тільки в Швейцарії і ніде більше.
Дамський велосипед
Вид швейцарок будив мою вибагливу хіть. Ось уже три дні, як я не знав жінки. Я не зраджую дружині, але сам процес кадрежки для мене не менш цінний, ніж її результат. До того ж я ніколи не кадрив швейцарку. Щоб ліквідувати цю прогалину у своїй освіті, я схилив музичного критика Ухова прогулятися по березі Люцернського озера і склеїти симпатичну люцерночку хоча б на предмет поговорити про джаз.
Ми йшли по набережній, розпалюючи один одного подробицями майбутнього знайомства. Ухов, п’ять років тому читав тут лекції про радянському андеграунді, повідав, що, якщо швейцарка дозволила полоскотати пальцем свою долоню під час рукостискання, вона дозволить полоскотати що завгодно і чим доведеться. Ухов продемонстрував цей жест, потискуючи мені руку, і цим порушив остаточно.
Раптово метрах в п’яти від набережної, в прозорій воді, я побачив цілком цілий вид дамський велосипед — не водний, звичайний, червоний, з п’ятьма швидкостями. У Москві-річці, швидше за все, я не побачив би його і в трьох метрах від берега. Тут же він просвічував з усіма своїми відблисками.
— Як ти гадаєш, — запитав я Ухова, — звідки тут міг взятися велосипед?
— Комусь не дістався водний, і він поїхав на звичайному, — припустив Ухов. — Але велосипед дав текти і потонув.
— Ні, це навряд чи. Швидше за все, цей велосипед став знаряддям вбивства.
Деякий час ми прикидали, кого і як можна вбити дамським велосипедом, але розсудили, що бити ним по голові незручно, а збити смерть можна хіба що комаха.
— Швидше за все, його сперли, але виявили несправність і викинули, — вирішив Ухов.
— Сперечаємося, він справний?
— Сперечаємося. А як ти перевіриш?
— А я його зараз вийму.
— Ти що! — почав урезонювати мене Ухов, людина надзвичайно європейський і законослухняний. — Ти при всіх у центрі Європи полізеш у воду за велосипедом?
— А що?
— Але, може бути, це наркоман який-небудь врізався у воду з передозы! — шукав аргументи Ухов. — Може, він весь в Сніду, цей велосипед.
— СНІД давно змився, у воді-то.
Я сів на парапет, опустив ноги у воду і м’яко сповз. Води мені було приблизно те саме місце, де груди переходить в черевце. Ухов деякий час пометался по березі, явно намагаючись примирити в собі російського шістдесятника і європейськи відомого критика. Зрештою шістдесятник переміг. Він ліг на живіт і вихопив із води нас обох — спершу мій трофей, потім мене.
Машина була в ідеальному порядку, з ручним гальмом, перемикачем швидкостей і навіть з дзвінком — тільки одна педаль погнулися при падінні так приспустило переднє колесо, але це річ виліковна.
— Ні, він точно не їздить, — сумно сказав Ухов, виявивши, що машину заклинює на другому повороті педалі. — Тому його і викинули. Злодій вкрав велосипед, зрозумів, що він на замку, і кінці у воду.
— На що сперечаємося, що я зараз на ньому поїду?
— На десять франків, — гордо сказав Ухов.
Ми близько півгодини чаклували над машиною, привертаючи увагу фланировавших по набережній швейцарок, — але це було зовсім не те увагу, на яке я розраховував. Люцернки поглядали на нас і нашу мокру машину зі смутним переляком. Нарешті ми щось натиснули, гальма расклинило, я видерся на видобуток і, вихляясь, зробив на ній двісті метрів, після чого повернувся до здивованого Ухову.
— Їздить! — вигукнув він, наче вперше побачивши велосипед. — І що ти будеш з ним робити? Я б на твоєму місці заявив в поліцію, тому що він зареєстрований.
— Яка, в жопу, поліція?! — злетів я. — Я врятував його, ризикуючи життям! (Єдина життя, якої я ризикував, — це недоречно пропливав повз мальок, та ще Ухов ризикував намокнути, витягуючи мене з озера, але я довго працюю в московській пресі і тому звик до гиперболам.)
— Так он у нього номер на задньому крилі!
— Господи, будь у нього навіть кожна спиця пронумерована! Хто що скаже? Він лежав у воді, ми йшли і вийняли!
Ми з задоволенням купили пива на мої виграні десять франків і поспішили до готелю — порадувати нашу групу, яка повернулася з транспортного музею. Захопленню публіки не було меж. На якийсь момент ми стали героями дня. На всяк випадок, однак, Ухов підвів мене до портьє і примусив розповісти про знахідку.
— Краще відразу віддайте його в поліцію, хлопці, — приязно сказав портьє. — Вам маячить винагороду. Якщо він зареєстрований, вам точно дадуть грошей.
— Не в грошах щастя, — відповів я. — Прекрасна машина. Поїжджу і віддам! Де, до речі, поліція?
Найближчий відділок опинився на іншому березі озера, і, якщо я туди ще не доїхав би на велосипеді, повертатися назад було так страшно, що я остаточно передумав реституировать трофей. Портьє подивився на мене несхвально, але я запевнив його, що коли-небудь потім обов’язково віддам машину. А поки — немає у нього насоса?
— Велосипедного — ні.
— Але можна пристосувати автомобільний…
Цього він не зрозумів, як я не пояснював. У цій країні неухильно слідують інструкціям. Накачувати велосипед автомобільним насосом тут не стали б і під дулом пістолета. Думка про те, що в крайньому разі можна зняти зі шланга автомобільну насадку і натягнути гумову кишку на велосипедний ніпель, здалася б швейцарцю не менш блюзнірською, ніж зоофілія.
— Гаразд, — сказав Ухов, в якому європеєць остаточно відступив на другий план. — Поїздиш на такому.
Я зробив кілька кіл по автостоянці біля готелю, з гордим виглядом прокотився по набережній, на очах однієї чарівної швейцарки круто розвернувся, причому велосипед трохи не повернувся у рідну стихію, — і ледве встиг до вечері.
За столом тільки й розмови було, що про нашому придбанні. Велика частина групи заздрісно пророкувала нам з велосипедом швидкий арешт за недонесення і невозвращенчество. Інші, навпаки, вимагали ні в якому разі не віддавати машину і до повернення в Москву залишити її у власності групи, а там подивимося.
— Класна річ, — твердо сказав Андрій Колесников з “Столиці”. — Буде наша.
Велосипедні прогулянки як порятунок від швейцарської кухні
Велосипед виявився більш ніж своєчасним придбанням, оскільки після другого дня в Швейцарії я відчув, що починаю зажиревать. Тут треба зробити невеликий ліричний відступ про те, як в Швейцарії годують. Тут їдять як в останній раз, і це більш ніж зрозуміло, якщо врахувати страшне оточення цієї суто нейтральної країни. Мимоволі будеш тримати в боєготовності всю свою армію і запасатися їжею.
Поблизу знаменитого Шильонського замку екскурсовод нам навіть показав двері в скелі — там, у видовбаній ніші, з тридцятих років розміщуються зброю і консерви. Консерви нас особливо розчулили. Ми уявили собі, в якій діючий вулкан перетворилася б ця гора, набита радянської тушонкою тих же часів: спочатку б її пучило, пучило, а потім вирвало м’ясом. Але факт залишається фактом: запасатися їжею і споживати ці запаси швейцарці вміють.
За гроші, на які в Москві в середньому ресторані ледь поп’єш чаю, в будь-якому швейцарському кафе можна наїстися на добу запас. Порції жахливі. В кожну страву, думається, вкладають не тільки душу, але і все, що є в будинку.
Найбільше мою уяву вразив селянський суп, якими нас годували поблизу Фрібура: сир, шинка, вермішель, картопля, шпинат — все це зварено разом, має вершково-білий колір, приголомшливу жирність і подається у великій дерев’яній мисці, яку на Русі називають ендова. Така ендова один раз вільно замінює обід з трьох страв.
Додайте до цього фондю, без якого не сідають за стіл (сир, розплавлений з вином, для занурення шматочків хліба), раклет (той же розплавлений сир, але на картоплі) — і рибу, справжню, річкову, як вимагає зажерлися повія у відомій рекламі “Трьох пічкурів”. Встояти, як говориться в іншій рекламі, неможливо. На третій день я ледве тягав ноги. Велосипед повернув мене до життя.
Манія переслідування
На наступний ранок ми без особливих жалю покинули гостинний Люцерн. Я взяв свій велосипед, відвіз на вокзал і здав у багаж. Він поїхав разом з нами під Фрібур.
За Фрибуру нам належало пересуватися в основному на мікроавтобусі, куди велосипед ледве вліз. Тут від нього вперше відбувся дискомфорт: група змушена була потіснитися і зароптала.
Цікавий, до речі, феномен: раніше за кордон їхали порожніми, а поверталися навьюченными. Тепер навьюченными їдуть туди, тягнучи з собою битком набиті сумки з усім гардеробом — в надії блищати. Наші дівчата везли по вечірньої сукні на кожен день і по літньому костюма на випадок спеки, плюс кілька кілограмів футболок і штанів, а один дуже крутий припер цілу тенісну екіпіровку.
Все це громоздилось в проході, і коли зверху впихнули велосипед, публіка вже розлюбила його. Правда, я продовжував позичати його бажаючим, але під Фрибуре суцільні гори, не раскатаешься.
До того ж у мене почалася манія переслідування. Мені малювався власник машини, що ліз по ночах під мої вікна з приспівкою: “Скирлы, скирлы, скирлы… На липовій нозі, на березовій клюке! Віддай, стара, мої гроші, адже я зарізана купець!”. Ухов распалял мою уяву, нагадуючи, що велосипед з люцернским номером неодмінно зацікавить фрибурскую поліцію. Повний ефект був досягнутий, коли за ранковим шведським столом хтось мені нагадав, що Михась в Швейцарії вже сидить і послаблень йому не передбачається: російську мафію тут люблять як ніде.
До моменту переїзду в Монтре я вже здригався вві сні і уникав кататися на своїй машині в світлий час доби. До того ж один хлопчик з групи — той самий крутий — під час обов’язкового почесного кола на моєму велосипеді якось так своротил попою сідло, що воно стало майже вертикально, являючи собою мрію гомосексуаліста, але на мене діючи дуже невтішно. Заново затягнути болти було нескладно, але водієві автобуса ніхто не міг точно перекласти слова “розвідний ключ”.
Я зовсім засмутився, коли представник авіакомпанії Swissair повідомив мені, що перевезення літаком до Москви коштуватиме шістдесят франків, а в мене до того часу залишалося двадцять — рівно на літній костюм дружині і чарку горілки в аеропорту. Група виявила готовність у разі чого скинутися, але в голосах товаришів жила неприхована надія, що скидатися не доведеться. При всьому при тому треба ж буде якось тягнути велосипед з Шереметьєво — не їхати ж на ньому шістдесят кілометрів до моєї Мосфільмовскій, особливо враховуючи дамскость машини і еротичне сідло!
Гуманітарна допомога
В Монтре до групи приєдналася давня знайома одного нашого хлопчика, менеджера турфірми: хлопчик знав цю швейцарочку ще по Москві, де вона вивчала російську літературу, була з усіма рівна і доброзичлива, але прославилася тим, що за півроку нікому так і не дала.
За повернення два дні хлопчик, назвемо його Сергій, задався метою швейцарку уламати. Вона знову була мила й доброзичлива, зі мною говорила про Тарковського, з Уховым — про Хиндемитте, але сама думка про зляганні з цим чарівним істотою виглядала блюзнірство. Швейцарки вміють бути красиві, але абсолютно неэротичны — в цьому особливість країни в цілому, її жінок та її пейзажів. Вся чуттєвість у них пішла в сир.
Проте Сергій не залишав своїх намірів і в один з вечорів умовив-таки свою Джоанну не йти додому: ходім, походимо по набережній, джазовий фестиваль, те-се… Під цю справу ми капітально випили, сіли всі разом в кафе біля озера (на цей раз Женевського) і запитали собі макаронів з сиром. Завтра мав від’їжджати, і все заздалегідь ностальгували.
— Красиво! — зітхнув Колесніков.
— Це ви ще не бачили узбережжі, — сказала швейцарка з милим акцентом. — Я за нього одного разу проїхалася, доїхала майже до Франції… Межа проходить через містечко під-він там… Але тепер у мене немає вело, він зламався, а купити новий я поки не можу.
Перш ніж я встиг що-небудь зміркувати, Колесніков вже зробив найрозкішніший з жестів доброї волі, якому я був свідком з часів розрядки.
— А ми тобі даруємо наш велосипед, — сказав Колесніков, миттєво обобществив мою власність. У перший момент я сторопів, бо на моїх очах розпорядилися моєї річчю. Але потім зрозумів, що складна ситуація чарівно вирішилася і я, тільки що противний присвоитель, став щедрим дарувальником, выручившим швейцарську студентку.
— О так, звичайно! — вигукнув я. — Бери від усієї душі.
Дивно було б сподіватися, що після такого жесту кілька обалдевшая швейцарка піде ночувати до мене. Але вона просяяла очима, і мені цілком вистачило морального задоволення від того, що нестабільна Росія примудрилася-таки надати гуманітарну допомогу ситій Швейцарії.
Не знаю, що сталося вночі між Сергієм і Джоан: вона заночувала у нього, але весь інтим, якщо вірити його клятвам, обмежився спаньем у всій одязі на нерозібраної ліжка з попередньою довгою бесідою про Девіда Лінча. Втім, якщо б Росія надала Швейцарії і другу гуманітарну допомогу за ніч, я б не ревнував. Будь-яка гуманітарна допомога з російської сторони мене однаково розчулює.
На ранок ми тепло попрощалися, захоплена Джоанна всілася на мій еротичний велосипед і з явним задоволенням попилила до будинку. Її удаляющаяся фігура запально вихлялась на високо стирчить сидіння, яке раптом здалося таким, як треба.
На прощання вона взяла в мене адреса — мабуть, щоб у разі чого звернутися за письмовим підтвердженням своєї невинуватості у крадіжці велосипеда. Підтверджую це тут. Я сам його дістав. Але, судячи з того, що Джоанна мені не пише, поліція дивиться на її придбання крізь пальці. Судячи з того, що Джоанна не пише і Сергійкові, їй цілком вистачає велосипеда.