Що таке щастя
Взагалі-то в той день ніхто з нас не повинен був опинитися на тій автобусній зупинці за містом. Взяти хоча б мене. Я у матері був. Вона у мене в селі живе. Один з сільських обіцявся мене до міста підкинути.
По дорозі посварилися. Я йому кажу:
– Ти навіщо цією дорогою поїхав, дурень? Так само довше!
А він мені:
– Не вчи ученого! Ця дорога гарна, а та роздовбана! Мені машину шкода!
А йому:
– Я ж на роботу запізнюсь!
А він мені:
– Йди пішки! Так, мабуть, швидше вийде!
Ну, слів за слово. Зсадив мене.
Да ладно! Дурниці це все. Так про що я? А! Так от інженер там сидів. На зупинці, до якої я, в кінці кінців. приплентався. Як там його звали? Ну, та байдуже, як його звали. Пам’ятаю, він розповідав, що був у відпустці, коли його викликали на холодокомбінат, який за містом якраз і розташований. Якийсь там холодильник, чи що полетів. Хлопець молодий ще був. Студент. Коля зразок. Веселий такий. У сенсі напідпитку. Їхав на картоплю. Але працювати йому не хотілося, він і вистрибнув з кузова вантажівки. А стара і зовсім пішла по гриби і заблукала. Поплутала, поплутала так до зупинки-то й вийшла. Йти вже не може – втомилася. Ось і вирішила автобуса почекати. А скільки його чекати? Ніхто не знає. Приміські рідко ходять.
Ну, робити нічого. Сидимо, чекаємо. І тут підходить цей миршавий стариган. І стоїть цей стариган скромненько так, у сторонці. Хоча сісти йому в загальному-то і ніде: єдину лаву ми вчотирьох зайняли. Промовчали, з надією дивлячись на дорогу, близько півгодини. Немає автобуса. Навіть машин немає. Немов випарувалися всі кудись. Інженер дістав хустку. Піт втирає із чола і одночасно ліктем штовхає мене. Тісно же. Я сердито повів плечем. Він винувато посміхнувся:
– Жарко сьогодні!
– Дуже жарко! – погодилася стара.
Літнім тільки волю дай. Такі балакучі всі стають. Втім, скромний стариган промовчав.
– Зараз би водички холодненької! – мрійливо сказав інженер.
– Я б замість водички чого міцніше впоров, – позіхнув Коля. – Ось щастя було б!
– Ось щастя-то! – вигукнула баба. – Терпіти вас, алкашів, не можу! Тільки б пельку залити! У мене чоловік такий був. Заслати б вас всіх на один острів і пийте там-запейтесь!
– А у тебе і того щастя немає, – огризнувся на стару Коля.
– Так у мене-то щастя саме справжнє, – заперечила баба.
– Це пусте кошик твоє чи що? Щастя-то? – засміявся хлопець.
– Багато ти розумієш! – стара насупилась.
Розрядив обстановку інженер.
– Щастя – це філософське питання, – сказав він.
– Ось я пропоную пофілософствувати, – закивав Коля. – Ось, наприклад, що для вас щастя?
Інженер задумався:
– В даний момент чи взагалі?
– В даний момент, як ми вже всі зрозуміли, вас мучить спрага, – весело відгукнувся студент. – Ні, краще про взагалі. Що для вас щастя взагалі?
– А щоб холодильники не ламалися! Під час моєї відпустки хоча б!
Бабуся, яка все ще хмурила брови, пирснула зі сміху:
– Еко щастя!
Коля весело примружився:
– Ну, так скажіть нам, що для вас щастя, бабуся.
– А що скажу. Це і не секрет ніякої. Я, наприклад, дуже навіть щаслива. Здорова сама, діти та онуки здорові. А чого ще треба?
Тут і я не витримав, включився в розмову:
– Так ти сам-то, студент, що під щастям маєш на увазі? До всіх пристаешь, а сам?
– А я, як і бабуся, нічого не приховую, – швидко відповів Коля. – Щастя – це не працювати все життя і гуляти, скільки заманеться!
Даремно я, напевно, на Колю-то накинувся. Хлопець не промах виявився. Відразу до стінки мене припер.
– Тепер ваша черга, – сказав він.
Але відповіді у мене не було. Не підготувався я. Всіх слухав, а сам нічого не придумав. Та й хіба можна відповісти на це питання?
Несподівано подав голос скромний дідок, весь цей час спостерігав за нами з тіні під величезним тополею:
– Я був би по-справжньому щасливий, якби міг завести кішку.
Ми мовчки дивились на нього. Першим вийшов зі ступору Коля:
– Чуділа!
Старенька пробуркотіла про себе:
– Взяв би, та й завів кішку! Дивний якийсь…
Інженер, який сидів поруч з бабусею і прекрасно її чув, запропонував:
– Справді: відкрийте будь-яку газету. Там маса оголошень: віддам дарма кошенят. Так, зрештою, можна і з вулиці тварина підібрати.
– Та не можу я так зробити, – зітхнув старий. – У моєї бабусі алергія на кішок.
– А-а-а! – протягнули ми хором.
Незабаром підійшов автобус. Ми їхали до міста мовчки і чомусь робили вигляд, що не знайомі один з одним. А, може бути, просто кожен з нас був зайнятий своїми думками. Я, наприклад, серйозно роздумував над тим, що ж таке щастя. Я маю на увазі: що таке щастя для мене. Зрештою так і не знайшовши відповіді я плюнув на цю справу. Та й навіщо мені це? А не філософ!
Мене більше цікавило те, що я запізнився на роботу. Але і ця проблема швидко перестала мене хвилювати: я просто вирішив відправитися додому для того, щоб не виправдовуватися перед майстром. «Завтра прийду, скажу, що вболівав, та й все» – сказав я собі. Ось і Коля казав, що не в роботі щастя. Та й інженер був з ним у чомусь згоден. А дітей, а вже тим більше онуків у мене немає і навряд чи коли-небудь будуть.
Так би я й забув про цю бесіді на зупинці, якби не сусідська дівчинка. Підбігла до мене біля будинку, коробку простягає:
– Візьміть кошеня, дядя Толя!
Ну, я і взяв. Чуже щастя, можна сказати, вкрав. Хоча кошенят на землі багато. На всіх вистачить.
Джерело